Новини Корпорації

Мовчання Адама

Бувають речі, які дозволяють мові проникнути в себе. І чим більше в ній толерантності, тим потужніша легкість оповіді, тим пластичніші міжасоціативні переходи, тим органічніші смислові урівноваження між «автором – текстом – поставтором – посттекстом». У такому руслі народжується вміння віддавати мову. Віддавати з нею частину alter-себе. Аж до того моменту, коли відправлена частина вирине з гомеопатичного мовленнєвого тунелю, і набуде ознак інакшості не лише для відправника, а й для самої себе:

І знаєш, що я подумав: коли

ти пишеш вірш,

неначе посилаєш малого. І навіть

якщо він розгубить усе,

то пройде

до тих, хто по той бік,

як сам собі незрозумілий знак,

пройде,

щоб просто помовчати з ними («Іван Олександрович») .

Можливо, частина текстів зі збірки Остапа Сливинського «Адам» покликана до вслухання у промовчування. Бо хіба придумано краще вмістилище для травматичного досвіду (свого й не свого) як промовчування…

Метафізичне тіло поезії «Отець Шуплат» наповнене страхом навколо неідентифікованого «чогось», яке озвучується у прямому неназиванні: «Ми боялися сідати в його крісло, / щоб до нас не вихилилися його тіні, / те щось, від чого він стогнав, коли залишався у кухні сам» . Одна із загадок параної – залишити місце для неозвучених догадів, кожен з яких може бути (а може не бути) ключем до причини психічної аномалії: «Не знаю, хто говорив до нього з уявної / слухавки, хто переслідував його / у післявоєнному Станіславі, може, були тортури, / може розпікали хрест і прикладали до голих / грудей, я чув про таке» , адже «Страх живе там, де / хтось був і залишив по собі сліди» («(Узлісся)» ). Однак промовчування не панацея – лише механізм захисту, а відтак повсякчасне завуальовування в нього – найпокірніший вияв хронічного душевного зламу:«Зрозуміло: / далеко втекти неможливо, можна / лише сховатись за камінь і повернутись / лицем до води. І передихнути трохи, / поклавши на коліна незаряджену зброю, / і дивитись у день, доки він не приніс ще / ніяких новин, / і на всіх хвилях ще музика» .

Покинутість через нерозуміння чи нерозуміння через покинутість – екзистенція тексту « Yesus Christ» . Зміст життя-жертви як втрата сенсу в його виповненні:«А він догорятиме там, на померклій сцені, / Як смолоскип на площі, де розбіглися / демонстранти, / Під дощем, на вітрі придуманих Ним морів. // Буде стояти і вказувати нікому на двері, / які назавжди відчинились» .

У поезії Остапа Сливинського екзистенція руху свідомості орієнтується на «щось» , з обов’язковою тенденцією до неомовлення, відтак текст проектується в апофатичний вимір неозначеної Вищої Сутності. Здатність уникати називання речей – ознака глибинної метафізики, а у випадку з «Адамом» – глибинної поетичної метафізики: «Щось постійно горіло попереду – / не орієнтир, / не знак заблуканих, / не багаття, не знак остороги, / нічиє житло <…> І не надія, бо / буває так, що немає надії, / а воно – є» («Щось постійно горіло попереду») , «…бо лише швидко рухаючись, ти бачиш / світло у темряві і темряву в світлі, / І в мерехтінні, напівосліплий, сам / стаєш тим, хто видимий лише зрідка – / стаєш ангелом, так перебігаючи» («Кажеш, ми»). На рівні смислу негація номінацій великою мірою зосереджена в тексті «Невідомо чиї сліди» , де неозначеним є не лише суб’єкт, а й його мета-призначення: «Кілька розмитих знаків, промокла / мапа, / зламані кимось гілки, за якими я йду, – / більше й нема нічого». Пошуки екзистенційного сенсу мовою поезії приречені на вічно незнаходження. Тому оминання окреслень, номінувань речей – оминання шляхів до відповіді як усвідомлення неможливості осягнути метаістину – тільки шукати її.

Книга «Адам» Остапа Сливинського належить до перехідних текстів, які синтезують поетичне та поетично-прозове начала й окреслюються як «прозовий верлібр».

Динаміка сюжету у творах поета тяжіє до епічності: кожен текст – окрема оповідь, уведена в рамки поезії.

Чи радше поезія, уведена в рамки повсякденності.

Окреслено рефлексування пережитих фактів з трьох часових форм – минуле, теперішнє, майбутнє поетичного суб’єкта («Батьки забирали її додому, і я…», «Серпень, 18», «Полум’я», «То була для нас ризикована іграшка…», «Дзеркальце», «Ніч», «Отець Шуплат», «1991», «Дім» та ін.) .

У містичній сфері «Адама» відбується олюднення Когось/Чогось метафізичного суміжність існування буденного й дива: «Я ніколи з ним не зустрічався, він / не приходив на зібрання мешканців, / я знав про нього від інших, чув, / що він здійснив багато чудес / і навчив готувати рибу / на парі, від чого її ставало нібито більше, / і можна було нагодувати велику родину – / а тепер він лежить просто тут, наді мною» («Сусід» , а також «Мала Людка – пам’ ятаєш ту замурзану дитину сусідів?..», «З думкою про Чеслава Мілоша», «Алінка», «Вода (Бог у деталях)») .

Екзистенційні візії щодо існування промовлені завуальованим незнанням, яке оприявлюється восновному питаннями, основа ж їх впадає у мовчання як відповідь:«Знаєш, коли я вперше подумав про – хто його знає – смерть чи безсмертя? <…> І я уявляв, що він уже бродить своєю смертю, і / невідомо, чи буде інша. / Тепер я собі думаю: що, коли ми / безсмертні? Лише непомітні, як все, / що знаходить своє досконале призначення?» («Сашко», а також «Свобода», «Щось постійно горіло попереду…», «Аліна», «Вийди мені назустріч, доки я не забув, навіщо виходив», «Невідомо чиї сліди», «Серпень, 18»).

Навколо цих та інших смислових вузлів обертається поетичне тіло збірки «Адам» Остапа Сливинського. Обертається, розгублюючи й віднаходжуючи смисли і знаки, імена й неімена, слова і промовчування, що збіглися в одному:

Все – в одній рухомій точці,

такій стиснутій, ніби зап’ ястя,

в якому зібралась вся кров (Аліна).

Буквоїд