ЗМІ про нас

Ільма Ракуза. «Я» є багато – або Подорож до Чернівців

Вересень 2011 року. Як швейцарську письменницю, мене запросили на Міжнародний фестиваль поезії «Meridian Czernowitz» на далеку Буковину. Раніше я вже двічі бувала у цьому місці, але обидва рази провела там дуже мало часу. Зараз моє перебування триватиме п’ять днів, і я, більше авторка, ніж турист, хочу внести і свою лепту.  Переїзд невеликим автобусом тривав цілих одинадцять годин. Якби колеги та музиканти зі своїм гарним настроєм не розважали нас, здавалось би, що в дорозі минуло значно більше часу. 500 кілометрів українських доріг означає, що треба набратися терпіння. Це також означає проїжджати безкінечні поля, сонні містечка, сільські хати, церкви з цибулеподібними куполами, стада корів, зграї гусей. Автобус страшенно трусить. Нема мови про те, щоб читати чи поспати.

Близько першої години ночі наближаємося до нашої мети: Чернівці (це українська назва міста) огорнуті глибоким сном на пагорбах над Прутом. У часи Австрійсько-Угорської імперії існувало пряме залізничне сполучення Відень – Черновіц, яке пов’язувало з периферією. Сьогоднішні Чернівці налічують близько 250 000 жителів. Той, хто сюди прибуває, почувається так само важко, як і той, хто хоче поїхати звідси. Поруч – Румунія, відділена зовнішнім кордоном ЄС, досяжна лише для місцевих жителів із візою, до сусідньої Молдови навряд чи варто їздити, столиця Київ знаходиться на відстані довгої подорожі автобусом чи потягом. Погане транспортне сполучення маргіналізує буковинську столицю. Якщо Черновіц хочуть знову фігурувати на карті європейської культури, як гордо заявляють організатори фестивалю, то місто має бути легко досяжним.

Але спочатку ми тут, під яскравим блакитним небом, що простягається аркою над будівлями у стилі грюндерства та арт нуво, куполи церков, ратуша, обрамлені квітами парки, статуї. Каканійська провінція для ока, дружня і затишна. Мені відразу пригадуються міста мого дитинства – Будапешт, Любляна, Трієст…жовті будівлі школи та поштового відділення, викладені бруківкою алеї, декорації заміських вілл. У кав’ярнях, щоправда, не лежать газети різноманітними мовами, які колись відображали космополітизм багатоетнічного міста. Але, на відміну від радянських часів, є вдосталь кав’ярень та ресторанів, а з 600-літнього ювілею міста колишня Герренґассе (сьогодні вулиця Ольги Кобилянської) стала акуратною пішохідною зоною, на бордюрах якої вигравірувані в граніті назви міста українською, російською, німецькою, польською та на їдиш – натяк на багату мультикультурну спадщину.

Поки я сиджу в кафе і спостерігаю метушню на вулиці, натовпи обтягнених у чорно-біле школярів та школярок, які елегантно прогулюються полуднем, мене опановує дивне відчуття безпеки. Місто живе, воно приходить до тями – після багатьох років незмінної байдужості – знову до своїх особливостей. Не те, щоб висилення та винищення євреїв можна виправити, але пам’ять працює. У Єврейському національному домі можна відвідати музей євреїв Буковини, почала працювати друга синагога, єврейське кладовище прибирають та доглядають за ним. Пауль Целан, який народився у Чернівцях і тут ходив до школи, отримав не лише свій пам’ятник, але і введений у шкільну програму. На будинку Рози Ауслендер красується меморіальна дошка, антології німецькомовних поетів Буковини можна знайти у всіх книгарнях, єврейська середня школа пропонує уроки юдаїки та івриту.

Петро Рихло, професор університету та видавець німецько-єврейської літератури з Чернівців, читає нам вірші у дворі будинку, де народився Пауль Целан. Його вірші звучать німецькою, українською та, у перекладі Марка Бєлорусця, – російською: мовна триєдність, що прославляє місцевого генія – Genius loci.

Осінь ласує в мене з руки своїм листям: ми подружилися з нею.

Ми вилущуєм час із горіхів і вчимо його знову ходити:

Час вертає назад у свою шкаралущу.

В люстерці – неділя,

у маренні спиться,

уста кажуть правду.

У вирі часу цього міста можна загубитися. Круті вулиці, які ведуть вниз до Пруту, давня бруківка. Ліворуч та праворуч одно- і двоповерхові будинки, в оточенні садів з південної сторони. Тут і там невеликі алеї, у тіні дрімає собака. Дивовижно, скільки бездомних собак бродять вулицями! Знесилені голодом та спекою, вони шукають собі місце для відпочинку.

Подалі від головних вулиць з автотрафіком – тихо. Наштовхуєшся на минуле, на міжвоєнну Європу, або ще далі назад. Це видається моторошним і привабливим водночас. На мене накочується хвиля чогось рідного, раптове відчуття невтраченості, – ніби спогад про спогад. Про котре із моїх багатьох «я»? На яких етапах родинної історії? (Один із родичів по материнській лінії був уніацьким єпископом у закарпатському Ужгороді). Внизу, поміж пісочними мілинами та зеленню, шумить річка.

Фестиваль святкує «безмежну» поезію, тому що кожен запрошений автор читає в оригіналі, літературний переклад українською зачитують перекладачі, – у залі розкішного, обраного до культурної спадщини ЮНЕСКО, університету (колишньої резиденції буковинських митрополитів) чи у «наметі» у дворику Ратуші. Чується цілий хор мов – французької, німецької, російської, івриту, української, і моя швейцарська німецька. Юдіт Шіфферлє із Базеля ніколи не дозволить собі взятися за переклад віршів її молодого українського колеги Сашка Горського на діалект: “Bis zu dim Erschiine vo dinere Erschiinigsform und sogar / Bis zum Untergang han i de ewig gliebt…” Екзотичне звучання захоплює. І дехто з українців спрямовоють думки до диких лісів Карпат, де гуцули розмовляють своїми вузлуватими, важкими для розуміння ідіомами.

Lingua franca фестивалю – не англійська, а німецька мова. Організаторки вільно нею володіють, так ніби бажають віддати належне целанівським Чернівцям. Молода команда свідомих майбутніх лідерів. Президента фестивалю, Святослава Померанцева, не дістанеш. На церемонії відкриття він сором’язливо ховається за своїм шестирічним сином, який зачитує віршовані рядки російською, а потім, прощаючись, ховається за келихом вина. Але ідея фестивалю виникла у його дядька, Ігоря Померанцева.

З Ігорем я щодня багато спілкуюся російською. Його біографія могла би стати книжкою. Народжений 1948 року у Саратові, раннє дитинство провів у сибірській Чіті, де його батько працював редактором військової газети. Як «еротичний шок» він пережив переїзд до Чернівців, де до 1970 року ріс тут майже нічим не обтяжений. Потім – кілька років у Києві, аж поки у 1978 році Померанцев емігрував на Захід. У Мюнхені та Лондоні він жив як письменник та радіодраматург, останні кілька років працює журналістом радіо «Свобода» у Празі. Де його Батьківщина, він не знає. Чернівці наповнюють Ігоря легкою ностальгією, а у Лондоні він почувається чудово. А поміж тим, розмовляє з вином, якому присвятив свою останню книжку. Легким жестом начаровує історії з капелюха, трагікомічні епізоди, які він пережив або чув від інших. Східноєвропеєць чистої води, без ілюзій, але з непереможним гумором. У Чернівцях могло би бути багато таких людей, якби не було двох брутальних диктатур. Фестивальна молодь висловлює Ігорю свою радість.

У Чернівцях жили Мозес Розенкранц, Альфред Ґонґ, Іцик Манґер, Йозеф Бурґ, Альфред Манґул-Шпербер, Зельма Мєєрбаум-Айзінґер, а також Карл Еміль Францоз та Ґреґор фон Реццорі. Останні у панській віллі на краю міського парку, який і досі служить зеленими легенями міста. У центрі парку, в Літньому театрі, виступають українські артисти Юрій Андрухович та Сергій Жадан, Жадан із рок-гуртом «Собаки в космосі». Приголомшливий спектакль. Публіка бурхливо аплодує і танцює в екстазі. Аналогічно можуть розриватися кордони. І після трепету:  тиша лінивої ночі.

У готельному номері читаю «Автопортрет» Рози Ауслендер:

Єврейська циганка

німецькомовна

вихована

під чорно-жовтим стягом

 

Кордони мене закидали

до латинян до слов’ян

американців германців

 

Європо

в твоєму лоні

я вимарюю

своє друге народження

П’ять днів у Чернівцях – і повна валіза спогадів. І про жовті гарбузи на базарі, про непомітну посмішку селянки. Ми стоїмо біля відчиненого вікна потяга, Ігор та я. Потяг до Києва їде зі швидкістю тридцяти кілометрів на годину через краєвид, який повільно залишає за собою пагорби, а на рівнинах повз нас тікають чорноземи. Під шелест поривів вітру і меланхолію відстані. «Ніяких кордонів, – бурмоче Ігор. – І через хвилю: хочеш келих вина?». Ніч синя, як чорнило.

З німецької переклала І. Вікирчак,

стаття  опублікована у збірнику (на фото)