Невимовна війна
Невдовзі після початку російської війни проти України фотограф Віктор Марущенко набрав чергову групу для навчання у своїй фотографічній школі у Києві. Було це влітку 2014 року. Одним із практичних завдань курсу була серія фотографій, на яких учні та учениці Віктора мали зафіксувати ознаки війни у повсякденному житті Києва. Здавалося б, для фотографа-документаліста чи репортажиста це рутинна задача, а відшукати візуальні метафори війни у столиці країни, що воює, було нескладно. Утім, я пригадую, якими розгубленими були слухачі та слухачки курсу, коли завдання постійно вислизало їм із рук, і зрештою Віктор стримано, але безжально розкритикував їхні роботи за творчу безпорадність і буквальне розуміння задачі.
Вісім років по тому війна перейшла у повномасштабну фазу, пошрамувала всі регіони України, вбила десятки тисяч людей і прокотилась відлунням в усьому світі, ставши найбільш задокументованою війною в історії людства, та ще й трансльованою наживо через усі доступні нам засоби комунікації. Ця трагедія України, а точніше, її віддзеркалення в роботі фотографів, військових, правозахисників, журналістів, політиків, філософів і громадських активістів, породила безліч візуальних образів, метафор, мемів, документальних свідчень і мистецьких творів, які намагалися закарбувати в історії її перебіг і наслідки. Та чи можемо ми сказати, що знаємо цю війну, здатні її описати і передати повноту свого досвіду людям в інших країнах, нашим нащадкам, ворогам і союзникам? Чи можна взагалі вирішити задачу Віктора Марущенка, навіть якщо наш інструмент – не лише фотокамера, а всі доступні людині виражальні засоби?
Коли я думаю про Маріуполь, моя свідомість немовби розривається на клапті, неспроможна осягнути жахливу долю, яка спіткала це місто і його людей. Коли ми кажемо «Буча» або «Ізюм», у цих словах також безодня, зіткана з фотографій, сліз і слів, із ненормальної нормальності життя, яке продовжується в наших деокупованих містах. Новомова війни – «приліт», «передок», «бавовна» – аж ніяк не універсальна хоча б тому, що російські ракети – це різний досвід для людини із Харкова чи Миколаєва, якій «прилітає» у двір власного будинку, оператора системи ППО чи мешканця відносно безпечного регіону. Здалеку ми гучно радіємо черговій «бавовні» в Криму чи Мелітополі, але можемо й не замислюватись про щоденну небезпеку, на яку наражає себе місцевий проукраїнський рух опору. Син моєї родички, військовий-доброволець, повертається на тиждень додому і може лише виридати побачене на сході, вирвати із себе цю чорноту і жбурнути у близьких обра́зами, дошкульними словами, своєю незворотною інакшістю. А як бути з людьми, які, на щастя, уникнули жахіть і живуть відносно спокійним життям? Якими є їхні правда і досвід війни?
Відшукати потрібну мову стає ще важче, коли спілкуєшся з іноземцями. Риторичний аргумент, що необов’язково проживати конкретний досвід, аби відчувати до нього емпатію, здається, більше не працює. Багатьом українським дієвцям культури, дипломатам, журналістам добре відоме відчуття безсилля: ми говоримо, просимо й переконуємо, але в наших закордонних співрозмовників просто немає полички у свідомості, на яку можна покласти це небачене знання. Їх вражають навіть побутові факти: виявляється, в Україні не працює цивільна авіація, жінки народжують у бомбосховищах, люди продовжують жити і працювати у знеструмлених містах. Рятує, що в культурній дипломатії можна спілкуватися через досвід проживання мистецтва, але й він не є універсальним.
Салман Ахтар, індійсько-американський психоаналітик, професор Медичного коледжу Філадельфії, мовить про те, що описи й осмислення дійсності завжди будуть різними, залежно від суб’єкта і його наміру, і пропонує сім різновидів правди: фізичну, історичну, наративну, поетичну, рукотворну, судову та екзистенційну.
Правда російської війни в Україні саме така, багатолика. Її судовий різновид – це свідчення і документація воєнних злочинів, тортур, убивств і крадіжок, зібраних правозахисниками, силовиками й волонтерами для того, аби притягти Росію до відповідальності в міжнародному трибуналі й довести факт скоєння нею «злочину над усіма злочинами» – геноциду проти українців. У неї є і наративний вимір – наприклад, набір цінностей і чеснот, які після 24 лютого асоціюються з Україною у світі та мають складати основу наших стратегічних комунікацій: хоробрість, винахідливість, життєстійкість, гумор, свобода, зрілість, взаємодопомога. Не забуваймо і про Задзеркалля: рукотворну антиправду, покруч реальності, дезінформацію, хворобливий імперський міф – продукт і поживу Росії та її суспільства. Це також одна із правд. Найскладніше, либонь, з екзистенційним досвідом, бо він завжди персональний і неповторний.
Та попри те, що ці правди силуються описати частини цілого, вони ніколи не охоплять його. Кризові ситуації, історичні розлами, межові стани відкривають нам світ, який не може бути пізнаний повністю чи усвідомлений до кінця. Цей досвід неможливо перенести на співрозмовника чи описати навіть у найгеніальнішому витворі мистецтва. Такі випробування є межею, за якою починається невимовність. Сьогодні Україна проживає велику травму невимовності, яка з нами на все життя. Тому нинішня війна буде лише нашою трагедією. Навіть маючи щирих симпатиків і союзників, ми приречені на екзистенційну самотність у проживанні цієї біди – як і сирійці, чеченці, грузини, афганці, боснійці. Мабуть, зі схожої травми на початку ХХ століття народилося мистецтво авангарду та його пластичні інновації, адже класичне мистецтво вже було неспроможне описувати і тлумачити дивний новий світ. Нова візуальна мова дозволяла розширити межі цього світу, але, звісно, не зрозуміти його повноту.
Колись, через багато років піде з життя останній свідок російсько-української війни, і вона остаточно перетвориться на міф, що житиме у безлічі правд, мільйонах фотографій, тисячах текстів, родинних легендах, політичних гаслах, комп’ютерних іграх, пам’ятниках і кладовищах, краєвидах міст і сіл – зруйнованих, відбудованих, полишених і заснованих заново. Але до того ми будемо багато говорити і розповідати одне одному про цю війну. Либонь, ще дуже довго ми говоритимемо лише про неї. Чим довшою буде часова дистанція до 24 лютого 2022 року, тим більше тем ми наважимось обговорювати, і тим повнокровніше наша культура зможе осмислити все, що з нами відбулося. Тому війна ставатиме дедалі неосяжнішою і невловимішою, і водночас – зрозумілішою та простішою. Бо коли ми ділимося власним досвідом, то мимохіть переписуємо його, коригуємо минуле, змінюємо свою пам’ять, себе і слухача. Ми будемо вічно писати палімпсест цієї війни своєю недосконалою і безпорадною мовою. Але думка і слово – це все, що нам лишається, аби відчувати єдність і спільність, аби зшивати докупи наш розламаний світ.