Онлайн-антологія «Воєнний стан»

Оксана Забужко. Коли війна була ще зовсім юна

Коли війна була ще зовсім юна

Не заріже батько сина,

Своєї дитини…

 Т. Шевченко. «Гоголю»

Марині Абельській

Задовго до того, як вийшла на яв у 2014-му, війна показувалася мені десятки разів. Це було трохи подібно до того, як у середньовічних хроніках згадувано про пошесть, про чуму або холеру, – як про живу істоту, котра, перш ніж пустошити край, об’являлася десь у людних місцях, на дорогах чи торговиськах: – жінкою в білому вбранні, загубленою маленькою дівчинкою, здоровенною скиртою сіна, що суне сама собою… Тепер я знаю: це не міфи й не казки. Великоформатні катастрофи – ті, понад людську мірку, котрі масофікують смерть, перетворюючи її з трагедії на статистику (на цифри в офіційних звітах), – справді мають ознаки окремішнього існування, вони не зводяться до суми задіяних у них людських воль. А кожне окремішнє існування, зрозуміло, має свою біографію: народжується, росте, прибуває на тілі, спинається на нозі (дівчинка, жінка, скирта – то просто різні фази дозрівання), і «видимим для всіх» стає аж тоді, коли, вже доросле, рушає в світ.

Перед тим бувають попередження. Завжди, завжди бувають попередження: перед тим як дебютувати – пострілом у Сараєво, нападом на Польщу, вторгненням в Україну, – війна вчиться, грається, ходить до школи, змінює вчителів… Вона може плакати по-дитячому вночі на порожній вулиці («Облиш, це, напевно, коти! – Хай коти, але де ж вони сховались, що їх не видно ?..».); може на кілька секунд заціпенити тебе жахом на вид незрозуміло-зловісної реклами над юрбою (великими червоними літерами, як застереження всім тим унизу, ще живим: «ВОНА ПРАЦЮЄ»); може блиснути тобі зубами з-під чорного байкерського шолома, невідь-звідки вихопившись на лісову дорогу, мов умисне на те, аби на льоту з хрустом розчавити єдиного на всю дорогу равлика (досі чую той хруст і свій власний крик: “NO!” – чомусь англійською, як у дурнуватому голлівудському горрорі, чисто голлівудська була сцена, проте тої миті я точно знала, що то промчала повз мене війна…); може поблимувати пробничками коротеньких одноразових репетицій, мов приміряючись, чи нам пасуватиме (заблокований з примхи далекого вулкана амстердамський Схіпгол 2010-го року, мертві табло, багатотисячний людський здвиг, паралізований наглим безрухом, і бліді од люті мужчини в піджаках од Armani, що пробираються до виходу, розкидаючи ногами грона скупчених долі чорнявих дітей, – весною 2022-го під час евакуації на Київському вокзалі тероборона відтягала таких набік і давала тягла)… Або ж може об’явитись відразу на повен зріст, як дерево з бруньки, в усій своїй неуникненній напередзаданості, – через випадково підслухану, мов радіоп’єса, чужу розмову та її голоси.

(Голоси, авжеж, то в них була вся справа: то на них я відрухово ввімкнула слух – під’єдналась до інтонацій.)

Це було в липні 2013-го, на Криті, куди ми з чоловіком, вкінець запрацьовані (того літа ми відкривали своє видавництво – на піку російської книжкової експансії в Україну!), вирвалися «хоч трошки вдихнути моря» дослівно в останній хвилині, тож були загодя приготовані на засилля росіян (вибрати щось «менш популярне у російських туристів» у той рік вимагало куди довших пошуків!), – а тому поклали собі просто «не чути», коли поруч лунала російська. Сиділи в ущерть переповненому прибережному ресторанчику, пили-їли-розмовляли-сміялися, коли зненацька мене перемкнуло – і я зробила чоловікові через стіл «страшні очі» й стала прислухатися до голосів у себе за спиною.

Там вечеряли москвичі (по кількох фразах стало ясно, що москвичі), родина з чотирьох душ – тато, мама, хлопчик-підліток і меншенька дівчинка, персонаж іще безсловесний (тільки час від часу щось у мами просила з тарілки, взагалі ж жінки в цій драмі служили бек-вокалом – монологи належали чоловіцтву). Хлопчик, захлинаючись од захвату, вихвалявся батькам, як вони з друзями у себе в класі «побілі армяшек» – ось де починаються, мигцем відзначила я, їхні армійські «війни земляцтв»! – але увагу мою наструнило не це, а голос тата: я впізнала цю розважливу, «сократичну» інтонацію, якою в інтеліґентних родинах заводять із чадом, що провинилося, серйозну педагогічну бесіду, аби воно у висліді само збагнуло, яких дурниць наброїло, й затямило, що «більше не буде»: – зі мною в дитинстві на важкі моральні теми розмовляли так само, нічого хорошого (очікуваних дитиною похвали й пундика) цей спокійний «майєвтичний» тон не віщував, і я подумки одразу ж заходилася вболівати «за тата», а слух мій загостривсь так прицільно, що ціла решта ресторанного гамору відсунулася «в тло».

– Вот смотри, – заходив тато здалеку. – Ты говоришь – «они», и говоришь «мы». И называешь их «армяшки». Почему «армяшки», а не армяне?
– Ну ладно, армяне…
– Не «ну ладно», это важно. Ты же гордишься тем, что ты русский, я правильно тебя понимаю?..
– Да! Горжусь! – хлопчик відповідав із викликом: чи то теж, як і я, передчував від батька заготовлену підніжку, чи, найімовірніше, це вже не перша між ними розмова була на цю тему, і в тих попередніх згоди вони не дійшли.

– Почему же ты не признаешь за ними точно такого же права гордиться тем, что они армяне?

Хлопчик відбуркнув щось собі в тарілку, чого я не розчула.

То есть ты считаешь, что только русские могут собой гордиться? А американцы не могут гордиться тем, что они американцы? Или, допустим, грузины – что они грузины?.. А если они будут гордиться, вы их тоже пойдете бить?..

На мій подив, хлопчика цей арґумент не роззброїв (а мав би – згідно з моєю психологічною рекогносцировкою: хлопчик неглупий, родина здорова й любляча, батьки притомні, дитина їм довіряє, – здається, чого б іще для успіху виховної процедури?..). Малий дещо плутався в словах, вочевидь, не наважуючись повторювати формулювань, до яких звик у середовищі однолітків, але сенс його заперечень невідворотно дрейфував у той бік, що все ж «русские» над всіх найліпші. І ось тут батько різко підсікав – і витягав рибку за гачок єдиного безперечного в російській культурі морального абсолюту, абсолютного нуля для безпомильного відліку на моральній шкалі:

– Ты понимаешь, что точно так же, как ты сейчас, рассуждали в Германии фашисты?..

Це була його золота акція, його арґумент nec plus ultra – і він знов і знов, дидактично грамотно, до нього повертався, тицяючи малого носом у прямі аналогії (не інакше, таки викладач, подумки констатувала я, вітаючи особливо вдалі пасажі енергійною пантомімою футбольної фанатки, – на втіху моєму чоловікові, який зі свого місця росіян не чув, але мав, як в анекдоті про туриста в борделі, «спостереження за спостерігачем»). Однак що далі, то більш я похмурніла й менш веселилась: за хлопчиком немовби стояла стіна, якої батькова риторика вже не пробивала. В якомусь місці він бовкнув – досить недоречно, як мені видалося, – щось у тому дусі, що, мовляв, «русские фашистов победили», – істинний смисл цієї репліки я збагнула далеко пізніше, вже коли «русские» анексували нам Крим і паношились як хотіли в Донбасі: слово «фашисти» мало в словнику малого уже інше значення, ніж у батьковому. «Фашисти» – це були не визнавці ідеології, яка сеґреґує народи на «кращі» й «гірші», з практичними з того висновками, кому скільки належиться лебенсрауму (а кому й ніскільки, і краще їх взагалі усунути), – ні, «фашисти», це був суто міфологічний концепт, як чорти на середньовічних фресках чи «чужі» з фільмів Рідлі Скотта: умоглядно-жахливі (здатні на найжахливіші злочини) потвори-нелюди, про яких досить було знати, що їх колись у Великій Війні героїчно «победили русские».

На цій бінарній опозиції  – Добро/Зло, Світло/Тьма, Верх/Низ, «русские»/«фашисты» – тримався цілий цей первісний Космос, у якому відтак із засади внеможливлювалась будь-яка аналогія між «русскими» й «фашистами» (до чого просто-таки паличкою настійно підштовхував дитину батько!): як же, справді, «русский» може бути хоч у чомусь «як фашист», коли «фашист» – це, за умовчанням, антитеза «русскому», можна навіть сказати (і це буде найточніше визначення: через неґацію, як зло у блаженного Августина!) –  «антирусский»?..

(Коли Путін оголосив, що Україна «перетворюється на анти-Росію», це, мовою нового російського міфу, якраз і означало, і для мільйонів носіїв міфу так і прозвучало: «стає фашистською», – а далі вже можна вірити в які завгодно горрори на так означеній території – хоч у те, що Україна сама собі «бомбить Донбас», хоч у «розп’ятих мальчіков», хоч у леґалізований канібалізм: на що стане уяви, бо всі жахи вже зверифіковано наперед, одним пакетом, і «денацифікація» як повтор Німеччини 1945 постає єдино логічним із того висновком: раз поруч фашисти, значить, русскій має йти їх «побєждать», і хулі неясно?.. Фундаментальною помилкою є аналізувати «війнотворчі» виступи Путіна з погляду історичної науки, на що вбила купу часу армія істориків, наших і ненаших: щоб деконструювати ці тексти, потрібен, умовно кажучи, не Снайдер, а Фрезер – не історик, а культурний антрополог, бо це тексти не історичні, а міфологічні, і, як такі, вони цілком послідовні й функціональні: здатні забезпечити коли й не масову мобілізацію населення на «священную войну с фашизмом», то принаймні пасивну такої війни підтримку.)

Але все це добре видно, і легко писати – сьогодні. А дев’ять років тому, дзьобаючи свого осьминога в ресторані критського рибальського селища і вслухаючись не то вухами, а всією шкірою на спині, кожним насторченим волоском, яка позад мене розгортається драма, я навіть не зразу збагнула, що геппі-енду не буде – дорослий «хороший русскій» (по-сьогоднішньому кажучи) не верне собі своєї дитини, уже звербованої новим гітлерюґендом, – і все чекала (як весною 2022-го пів світу, з українцями включно, що в Росії «хороші русскіє» вийдуть на вулиці й скинуть Путіна), що батько зайде з якогось іншого кінця, знайде в російській культурі ще якийсь моральний мандат, ще один робочий арґумент, щоб достукатись до своєї дитини й опритомнити її, розвіявши чари лихого міфу, – бо той чоловік таки дуже, дуже старався, бився як риба об лід, це явно було для нього сенсобуттєво, і я аж притерпла од жалю, коли він, уже передчуваючи, в черговий раз (таки, відай, не перша була в них ця розмова!), свою поразку, на мить був утратив самовладання й прорвався криком безсилих, криком благання й розпачу:

– Только не говори «они»! Я тебя прошу, не говори «они», именно с этого начинали фашисты!..

І тут йому на поміч прийшла дружина – доти вона не втручалася, стиха займалася дівчинкою («Давай я тебе рыбки положу»), і з перших звуків її повного голосу стало ясно, від кого хлопчик успадкував свою затятість – наскільки весь цей час вона мовчки, на повільному вогні підкипала осудом на синову адресу, підтримуючи тим батьків педагогічний запал.

– Вот когда я училась в институте, – це впало так сердито, як коли б вона влупила малого ложкою по лобі, – в восьмидесятых, это Советский Союз еще был, – тут її тон мимоволі злагіднила шаноблива нотка, – у нас в общежитии больше двадцати национальностей было – и все жили дружно!

«О Боже!» – тільки й видихнула я.

«Що там?» – мімічно перепитав через стіл мій «спостерігач за спостерігачем», занепокоївшись зміною мого настрою.

Ми попросили рахунок.

А потім спустились на нічний пляж, стояли там, на смузі шелестючої ріні, як на кордоні межи двох світів, накриті, з одного боку, вогнями-гамором-музикою закладів «першої лінії», а з другого – присутністю незглибимого й несповідимого, як темне майбутнє, нічного моря, – я курила, і добре пам’ятаю, що мені тремтіли руки: все всередині тремтіло, як від холоду, ніби не критський липневий вечір мене крив, а підвал якої-небудь донецької «Ізоляції» роком опісля… Я переказувала чоловікові підслухану розмову, але в мене не виходило переказати війну, якою я її почула, – не знаю, чи такі речі взагалі можна переказати, – і він не розумів, чого я так схарапудилася долею якихось незнайомих москалів, яких і побачила-то мигцем, уже йдучи повз них до виходу, і завтра, якби й стріла, не впізнаю, – «Та забий на них, чого ти»…

– Ти не розумієш! – волала я під ухання прибою. – Я щойно стала свідком того, як порядним інтеліґентним людям фашистське суспільство одбирає дитину – і вони безсилі будь-що вдіяти! Я знаю, як це важко, коли дитина починає підростати й тестувати батьків на тлі оточення, а там уже всі носороги, як в Іонеско, – я сама була такою дитиною сорок років тому, і знаю, чого коштувало моїм батькам виграти цю війну, але ж вони це змогли! Вони її виграли, вони змогли мене переконати, що правда на їхньому боці, хоча, крім правди, не мали за собою жодного іншого ресурсу, – їм вистачило просто вчити мене української історії, щоб я змогла зробити правильний вибір! А в росіян нема на що спертись – нема антидота на фашизацію! Все, що ці люди, завваж, освічені, змогли в своїй культурі нашкребти, щоб дитині, яку вже засмоктує з головою, кинути за що вхопитись, – це, бляха, все той самий совєтскій супной набор: Вєлікая Отєчєствєнная і дружба народов! Все!! Блін, ти вдумайся, у них там пізній совок – то ще реально привід для ностальгії, «світла смуга», царство, блін, добра й справедливости порівняно з тим, що вилупилось тепер! І в принципі, якщо з російської точки зору – ну так, справді, тоді в Москві за якесь таке «побиття армяшек» чи в армії за «земляцькі бійки», можна було й строгача по комсомольській лінії одгребти, тобто бодай теоретично була управа на якісь уже зовсім крайні форми фашизму, «русіти» дисидентами вважались… А тепер всьо – крой, Ваня, Бога нєт! І мама не має для дитини ніякого оберега, крім як «в СССР всє жилі дружно», – при тім, що й це брехня! У них нічого більше нема, в цілій їхній культурі, Росія без шансів, зовсім, нуль цілих нуль десятих, чи ти розумієш, який це жах?!..

Ухало море. Мій супутник бовванів темним силуетом на тлі набережних вогнів і мовчав. До початку російського гібридного нападу на Україну – 30 листопада, ночі побиття студентів на Майдані невідомими в формі «Беркута», – залишалось чотири місяці…

Я часто згадую того хлопчика: тоді йому було років 12–13, отже, тепер мало б бути десь 21–22– ідеальний призовний вік. Втім, навряд чи він воює в Україні в лавах російської армії – московським хлопчикам його класу досі переважно вдавалось відкосити. Але навіть якщо він учиться на Заході чи вечеряє зараз у подібному приморському ресторанчику в Грузії – це його війна. Він – її клітина, і всі ці роки вона росла разом з ним. Того вечора на Криті я стала свідком того, як «хороша Росія» не змогла зупинити народжену нею війну.

Свою плоть від плоті. Кров від крови. Прах від праху.

 

Вроцлав, січень 2023 р.