Моє перше бомбосховище
Потяг зі Львова до Києва прибув о шостій ранку. Вокзал зустрів піснею «Знову цвітуть каштани». На пероні стояли солдати на милицях. За пів години я приїхав у готель на Подолі. О сьомій завила сирена повітряної тривоги. Я спустився в бомбосховище. Там уже були колеги-американці. Я спробував перекласти їм вірш київського поета Семена Гудзенка:
Мне кажется, что я магнит,
что я притягиваю мины.
Разрыв – и лейтенант хрипит.
И смерть опять проходит мимо.
(1942)
Вийшло неоковирно, особливо слово «хрипит». Американці увічливо похвалили. Нагорі вже чимдуж лилася кров. Я сидів і компонував замітку. Два перші речення придумав: «Комендантська година. Нічний Поділ».
В інтерв’ю для радіо на моє питання про оформлення метро художник-біженець відповів: «Першою була станція “Тараса Шевченка”. Я зробив комплексне оформлення: на бічній стіні велике панно з портретом Шевченка. І люстри. Я був спеціалістом з освітлювальної арматури, робив для Музею Шевченка люстри в стилістиці ампір. А друга станція – “Республіканський стадіон”. Це мозаїка і рельєфи – футболісти й хокеїсти».
Вдома я погортав книжку оповідань Хуліо Кортасара. Він любив писати про метро. Одне оповідання у нього романтичне: його герой обмінюється усмішками, відображеними у темному вікні вагона, з миловидими пасажирками і в такий спосіб знайомиться з ними. Інше оповідання – хтонічний сюр. Про потаємну націю, яка заселяє метро. Цих людей можна розпізнати за блідими обличчями, голосними позіхами, безцільними подорожами по різних гілках. Вони завжди в русі, їхні любовні побачення швидкоплинні, їхні маршрути не мають кінцевих станцій.
Ще я запитав художника: «Коли ви оформлювали ці дві станції, чи могли ви уявити, що вони стануть бомбосховищами?». – «Звичайно, ні! Метро мусить возити людей. Я знаю, що мої близькі друзі ходять на ці станції як у бомбосховища і дивляться на мої панно. Не думаю, що вони уважно дивляться на них як на твори мистецтва, як тоді, коли людина потрапляє в музей».
У першому оповіданні Кортасар пише, що в метро людина особливо гостро відчуває самотність, відособлення. Мої київські співрозмовники розповідають, що під час повітряних тривог і ракетних обстрілів незнайомі люди відчувають надзвичайну близькість і споріднення.
Біженка: «Знаєте, мене важко розбудити. У тому сенсі, що в мене безсоння. Я навіть не знаю, чи я сплю. При цьому сни я бачу. Тож коли я почула звуки гулянки – із феєрверками, хлопавками, – я подумала: який святковий сон. Наче я в міському парку, довкола люди, оркестр духовий, каруселі з дітьми… Так, на щастя, метро у мене поряд із будинком. Я схопила на оберемок Озіріса і за п’ять хвилин була в метро. Поки я бігла, котик подряпав мені щоку. В метро мені промили подряпини водою, і ми з Озірісом заспокоїлися. Зі стіни на нас дивився Шевченко».
Хуліо Кортасар писав про метро Парижа і Буенос-Айреса 50–60-х років минулого століття. Я пишу про київське метро 2022 року.
У 1938 році Антуан де Сент-Екзюпері опублікував нарис «Серед ночі голоси ворогів перегукуються з окопів». Час дії – четверта ранку. Вороги розмовляють одною мовою: іспанською. Вони можуть убивати один одного, стріляти на вогник сигарети, але час від часу вони перегукуються. Це їхній акустичний місток, їхнє спільне минуле, підірване війною. Голоси у них хрипкі, слова потріскані. Кожна сторона має свого широкогрудого кликуна з гучним голосом. Він набирає повні груди повітря і кричить:
– Ан-то-ні-о! Це… я… Ле-он!
Ніч підсилює луну, котить її долиною, яка розділяє ворогів, до протилежного окопу. За п’ять секунд луна повертається, подерта на шматки:
– П-о-р-а с-п-а-т-и!
Здається, це розмовляють близькі люди, родичі.
І знову голосова блискавка:
– Ан-то-ні-о! За… що… ти… воюєш?..
– За… Іспанію… А ти?..
– За… хліб… для… наших… братів…
Ясно: це розмова соціаліста із франкістом.
– До-бра-ніч, a-mi-go!..
Вдень Антоніо і Леон уб’ють один одного, але знатимуть, за що.
В Україну прийшли окупанти з іншої країни. Так, вони розмовляють зрозумілою мовою, але вони чужі, зайди. Українські солдати знають, за що вони можуть померти. А ворогам на питання: «За що ви воюєте?» – відповісти нічого. Вони не скажуть правди: «Ми прийшли грабувати і вбивати».
Кожного вересня у Чернівцях читають вірші. Так тут заведено. Війна надає сенсу напівзабутим словам, місце для яких, здавалося, було лише у військових словниках і старих віршах. Одне з таких слів – «прифронтовий». Так називають територію поблизу фронту. Але є й інше – вільне – визначення цього слова. Всі люди, від Харкова до Нью-Йорка, які засинають, думаючи про Україну, і прокидаються, щоб розпочати день читанням воєнних новин, – це прифронтові люди. Вірші, які ми читатимемо, хочемо ми цього чи ні, звучать тепер як прифронтові. Вся класична поезія, навіть такі ліричні рядки, як «Садок вишневий коло хати» чи «лани широкополі, І Дніпро, і кручі», – це також тепер прифронтова поезія. Чому? Тому що поезія протистоїть смерті, а війна – це смерть. Так, у поезії немає гаубиць, крилатих і безкрилих ракет, касетних бомб, але у неї є високоточні слова, проти яких безсилі гармати.
Увечері німецька поетка читає у Чернівцях вірші. Її перекладає чернівецький професор-германіст. Посеред читання вона починає плакати. Професор розгублено мовчить. Зал також плаче. В кінці вечора до поетки підходить жінка: «Дякую за ваші сльози». У вересні 2022 року в Чернівцях зустрілися німецький верлібр і українське голосіння.
