Under the bridge
«Києве, загинув далеко від тебе, але за тебе».
Роман Ратушний
Кажуть, у кожного є пісня, яка супроводжуватиме у смерть. Пісня переходу. Не знаю, чи це стосується тільки мелодії, а чи й слів також, і як обирає нас ця пісня. Я повертаюся в цю мить свого рідного міста – і сльози течуть, мов Дніпро навесні: я більше не хочу повертатися в цю мить, бо в ній помирає мій світ.
Sometimes I feel
Like I do not have a partner
Sometimes I feel
Like my only friend
Is the city I live in
The city of angel
Lonely as I am
Together we cry
I drive on her streets
‘Cause she’s my companion
I walk through her hills
‘Cause she knows who I am
She sees my good deeds
And she kisses me windy
I never worry
Now that is a lie
I do not ever want to feel
Like I did that day
Take me to the place I love
Take me all the way
Чверть століття тому акушерка віддає мені мою дитину і примовляє: «Стільки хлопчиків народжується… Мабуть, це до війни». Яка ще війна, що вона верзе? – думаю собі тодішня я.
Моя війна уповні відчулася мені у 2013 році на Майдані, коли я на власні очі побачила, як легко ворог може скалічити і вбити моїх дітей. Тоді не говорили про росію – говорили про «регіоналів», але тотожність не вгадували хіба сліпі. Ми ж згодом спостерігали, як усі фігуранти справ Майдану втекли в росію (як їм дозволили втекти привладні малороси, потенційні ґауляйтери). Такий страх і таку лють може породити лише загроза найдорожчим.
Узимку 2015 року цей хлопчик, мій старший син, іде на війну, яка офіційно називається АТО, але це війна з одвічним нашим ворогом – росією.
Двадцять четвертого лютого 2022 року на світанку молодший брат цього хлопчика будить мене фразою: «Мать, вставай, по Борисполю х**рять балістичними ракетами».
Одягнений, зібраний, повимикав воду в хаті. «Навіщо? – спитала я. – Я досплю». – «Ну, щоб ти хоч загинула не уві сні», – зіронізував Рома, а ввечері прийшов у формі, озброєний, прийшов переконати мене виїхати з Києва. «Ти не розумієш: русня буде заходити, виходити, будуть вуличні бої, ти заважатимеш мені воювати, бо я буду переживати за тебе!». Я сказала: «Ні».
Рома пішов, а мене затопило тваринним, звірячим болем: «Я більше його не побачу! – кричала я. – Він пішов, він пішов, Рома пішов назавжди!».
Я думаю, мене чув увесь Протасів яр.
Наприкінці лютого вранці я спускалася ліфтом з десятого поверху, де моя квартира, на перший. Зі мною їхала сусідка – вагітна юна дівчина – в кумедному домашньому одязі (махровий халат-панда на спортивний костюм та якісь пухнасті капці з мордочками чи тих-таки пандочок, чи якихось інших милих звіряток). Київ стугонів від обстрілів, на вулиці за межами нашого затишного двору тлумилися черги людей до маркету «Фора» і машин до заправки «Воґ», зміїлися холод і невизначеність, лунали автоматні черги. Більшість співгромадян уже кілька діб скніла в автомобільних корках, намагаючись виїхати геть зі столиці – у сіру обсмалену невідомість.
Я чомусь згадувала проживання власних вагітностей, тому відчувала стан тієї сусідки в пандочках. Коли тобі десь за тиждень народжувати, у всіх світах існує лише одне: тобі народжувати. І цю юну вагітну сусідку в ліфті я тоді розуміла древнім мозком: «Ні. Чому я мушу тікати зі свого дому, зі своєї землі, зі свого священного Києва? Тікати куди? Зрештою, бабуся народила мого тата в окупованому Києві».
Я живу неподалік Байкового цвинтаря. Певний час я розмірковувала, що робитиму під час війни. Це було задовго до 2014 року, я могла собі дозволити фантазувати про цивільний триб у такому романтичному антуражі, не переймаючись практичними, побутовими деталями. Ми знали, що війна буде, ми це обговорювали так, як нині обговорюємо її «ядерну» стадію, тобто з певною надією на уникання. Міркували, чорно жартували – не тому, що не розуміли всієї серйозності ситуації чи мали сподівання знайти у нашому одвічному ворогові – росії та росіянах – бодай дрібку людського, цивілізованого: просто коли ти розумієш, що матінка Санта Муерте завжди в тебе на плечі, мов хтось із Одінових круків, то лишається хіба чорно жартувати і готуватись до смерті. Міркуючи, як я облаштовуватимусь в обіймах смерті, в її передпокої, я надихалася легендами про кіцуне та історією Тичини, Еллана-Блакитного, Васильченка, які у 1919 році переховувались у склепі на Байковому кладовищі, коли столицю захопили денікінці. Подейкують, там же під час Другої світової кияни ховалися від бомбардувань. Я уявляла, як влаштовую собі кубельце в одному зі склепів і практикую Чод. Із цієї романтичної ідеї мене збив мій друг, боєць батальйону «Донбас», який пережив Іловайськ, пройшов три війни, сам з Авдіївки, нині воює на Херсонщині. «Цвинтар – це найгірше, що можна вигадати під час війни: там ховають зброю, там ховають сліди злочинів, це місце засідок і місце «прильотів», – сказав він. – Сиди вже в хаті, а краще виїжджай». Звісно, я не виїхала і, звісно ж, я не сиділа в хаті. Ми моталися Києвом, змійками поміж безкінечних блокпостів і барикад, розвозили все, що вдавалося надибати, хлопцям із ТрО (їжу, каремати, ліки і бинти, так-так, бинти, які годі було знайти по зачинених аптеках – кровоспинні почали з’являтися за пару тижнів). Київ нагадував Майдан 2014 року. Вдома можна було хіба лежати в ліжку, обіймати пса і сподіватися, що вб’є одразу, якщо прилетить.
Якби мої діти були геть малі, я б, можливо, і виїхала. Вагітною – навряд. Хіба відчула би пророчий трем і рятувалася б, наче сполохана тварина.
Моя квартира – це буквально бельетаж театру воєнних дій: панорама на летовище Жуляни, лікарню Амосова, Байковий цвинтар і найвище місце Києва – така мила серцю ілюзія сховку, ілюзія з’єднаності-роз’єднаності між реальностями. Ніби місток, під яким ти ховаєшся від негоди, вдаючи водяну нечисть.
Міст між Вишгородом і Осещиною підірвали одразу, ще 24 лютого. Мій старший син Василь залишився на Гирлі Десни, майже як на острові. З берега Десни видавалося,
що Київ уже знищений, війна сприймалася набагато безпосередніше й апокаліптичніше, аніж на десятому поверсі будинку на вулиці імені Миколи Амосова. Василь прохав мене приплисти човном і заховатися на землі, на стратегічно упослідженій землі, куди кацапам лізти немає жодної вигоди. Аби він міг спокійно воювати, знаючи, що я в безпеці. Звісно ж, я все одно залишилася в Києві, я вже говорила. Ми з чоловіком нарешті одружилися – прямо на вулиці перед РАЦСом, дорогою на Вишгород до свого підопічного батальйону ТрО, вискочивши з машини, запакованої собачим кормом та броніками. Ми слухали гуркіт деокупації Київщини і рвалися туди з першими-ліпшими волонтерами, які могли забезпечити перепустками. Ми знайшли відчинену кав’ярню і відсвяткували там мій день народження. Ми просто жили. Ми перетнули десятки мостів та місточків-переправ – у Києві, Ірпені, Лютежі – цілих і підірваних.
Наш пес Тор увесь цей час не виказував жодних ознак страху чи знервованості. Вагітну дівчину тоді в ліфті він намагався обійняти. Взагалі, це все проживалося, мов уві сні, неначе щось несправжнє: адже ми стільки про це говорили, адже вісім років ми живемо у війні, адже ми знали, що так буде. І ось, коли все сталося, ми продовжили жити своїм звичним життям. Не тужилися підтримувати ідеї і звички, як радять психологи, а справді й далі тримали триб. Просто до буденності додалися вибухи арти й ракетні обстріли. Просто гинути друзі почали на сотні кілометрів ближче до твоєї домівки. І мости поруйновано вже не в Сєвєродонецьку, а в Києві. Знищено для власного порятунку без надії на повернення. Просто ти переживаєш себе, як океан болю: крижаний океан, через який не збудуєш міст. Я б і не намагалася це все описати, навіть бажання такого не виникало. Тому самому другові з Авдіївки я говорила: «Про що мені писати? Я – гора уламків, мене, наче істоту з-під моста, бояться люди, котрі ще не втратили рідних. Люди лагодять підірвані мости, по яких я ніколи не пройду, бо я тепер under-the-bridge. Усі, хто зміг, перебрались у подальше життя, де лагодять мости, а я залишилася у моєму затишному і романтичному воєнному Києві, за який воювали мої діти».
І, сидячи під розбомбленим мостом, я вже не переймаюся світоглядним питанням: «Хто я?». Я – піксель в обох значеннях: і як частка принта, і як бойова одиниця, але значення, вибиті на льоні поточної реальності, неможливо відчитати. Це просто слова пісні Red Hot Chili Peppers:
Sometimes I feel
Like I do not have a partner
Sometimes I feel
Like my only friend
Is the city I live in
The city of angel
Lonely as I am
Together we cry
I drive on her streets
‘Cause she’s my companion
I walk through her hills
‘Cause she knows who I am
She sees my good deeds
And she kisses me windy
I never worry
Now that is a lie
I do not ever want to feel
Like I did that day
Take me to the place I love
Take me all the way
It’s hard to believe
That there’s nobody out there
It’s hard to believe
That I’m all alone
At least I have her love
The city she loves me
Lonely as I am
Together we cry
I do not ever want to feel
Like I did that day
Take me to the place
I love Take me all the way
Under the bridge downtown
Is where I drew some blood
Under the bridge downtown
I could not get enough
Under the bridge downtown
Forgot about my love
Under the bridge downtown
I gave my life away
