Проста робота самозахисту
Мені не хотілося готуватися. Певна, що нікому не хотілося готуватися. Це ж не відпустка в Італії. Чи вечірка з друзями. Мені не хотілося. Я використовую безособове дієслово. Моє небажання відбувається саме собою. Без моєї участі. Наче моє небажання – це грім чи дощ. Так моя мова зізнається в тому, в чому я собі зізнатись не наважуюсь. Мова завжди зізнається. Мені легко давалося слово війна. “Давай в кіно сходимо, поки війна не почалась”, – говорила я своєму чоловікові, коли в січні ми щоранку проїжджали кінотеатр у Ходосвіці. “Треба встигнути у відпуску, поки війни немає”, – писали мої подруги-айтішниці ще на початку лютого . І вони встигли – туди, де тепло і смачно. Встигли поїхати і повернутися. А ми з чоловіком у кіно не встигли. В останню неділю сходили на каву на Подолі, от і все. Але я ніколи не питала друзів, чи вони готуються до війни. І в мене теж ніхто про це не питав. Усім вистачало одного слова і питальної інтонації: “Готуєшся?” Або: “Зібрав?”
Готуватися і збиратися мені не хотілося. Це було фізичне небажання, знайоме зі школи. Тоді так само не хотілося робити письмові вправи. Я чесно прибирала на письмовому столі, діставала підручник, відкривала вправи. І з усім запалом робила першу. Граматична основа речення, його другорядні члени. Хто? Що робить? Чому? Чим? Кому? І щойно речення закінчувалися, а зв’язки між їхніми членами встановлювалися, я перегортала сторінку і знаходила ще одну вправу, а за нею ще одну і ще. Всі ці вимоги – розташувати синоніми за ступенем інтенсивності ознак, вставити пропущені букви, утворити від іменників форми орудного відмінка однини – зливалися в довжелезну вправу, яку не варто починати, бо неможливо закінчити. Між лопатками з’являвся пекучий біль, хотілося опустити голову прямо на сторінки підручника, щоби всі невставлені букви і незакінчені речення відбилися в мене на лобі, залишилися зі мною назавжди, але не стояли перед очима, вимагаючи бути доробленими ще сьогодні ввечері. Я закривала підручник і обіцяла собі прокинутися завтра перед шостою ранку і все доробити. Але спала до сьомої. І сподівалась пропетляти завтра з однією зробленою вправою.
У перші дні лютого колега надіслала мені лінк на брошуру, яку зробили в Центрі стратегічних комунікацій, брошура називалася просто: “У разі надзвичайної ситуації або війни”. Назва була зверстана так, що надзвичайну ситуацію очі ігнорували і бачили тільки війну. В брошурі було 20 сторінок і багато картинок. На одній із них на підлозі лежить розкрита валіза, біля неї пляшка і ліхтарик. А навколо чоловік, жінка і дитина. Жінка сидить по-турецьки, чоловік спирається ліктем на коліна, а дитина витягає з валізи щось довге і чорне. Всі вони схожі на мене, яка сидить над письмовими вправами і пробує знайти в собі сили хоча б прочитати завдання. Чоловіки, жінки і діти з цієї брошури переходили зі сторінки на сторінку, стояли поруч, трималися за руки, демонстрували, як добре на них сидять костюми хімзахисту. Чоловіки, жінки і діти, як у книжці віршів Юлі Мусаковської, де теж є тривожна валіза, зібрати яку не вистачає сил, бо як обрати, що вціліє: дитяче фото баби чи її ж весільне, як спакувати іншу бабу, кам’яну з-під історичного музею, і примусити прокашлятись рок-н-ролл у радіоприймачі з автономним живленням.
Мені сил вистачило на те, щоби згадати всі улюблені вірші і почати носити з собою внутрішній та закордонний паспорти, але не вистачало на те, щоби зробити копії документів і скласти їх упластиковий контейнер. Вистачило сил знайти в багажнику саперну лопатку і шахтарський ліхтарик, який одягається на лоба. І з жахом усвідомити, що все це куплено ще 2012-го і російського виробництва. На компас, годинник, пакети для сміття і навіть радіоприймач сил не вистачало. Але я знайшла всі наші три мультитули, куплені випадково в різних європейських містах. Усі вони виявились придатними тільки для того, щоби в цих самих містах відкрити пляшку вина. Термоковдру можна було замовити з доставкою. Але я тижнями не могла вибрати виробника, розмір і колір. На моє “надійне взуття” гугл видав білі еспадрільї, розшиті штучними перлами, тому “посуд, в якому за потреби можна розігріти і приготувати їжу” я вирішила не гуглити. “Білизни і питної води візьміть із розрахунку на три доби”, – наполягала брошура. Її чоловіки, жінки і діти знали, що це означає. Я не знала. Що буде на третій день, коли закінчиться вода і білизна? Я намагалася уявити цей третій день і знову відчувала фізичну втому, як у дитинстві над письмовими вправами.
Одного разу ми з чоловіком приїхали в супермаркет із цим списком. Ми стояли між полицями. І на них було все, чого вимагала брошура, і навіть більше. Сухий шампунь, готова гречана каша з телятиною, яку можна їсти холодною прямо з герметичної упаковки, ті самі «ем-енд-емси», які не тануть у руках і які в Другу світову не танули тільки в руках американських солдатів. Але нам не хотілося підходити до полиць. Не хотілося опинитися там, де це може знадобитися. Ось цей пакетик «ем-енд-емсів». Мені хочеться, щоби в ньому був просто молочний шоколад, хочеться, щоби він просто підвищував глюкозу в крові, порушував вуглеводний обмін, шкодив емалі зубів. Мені не хочеться, щоби він раптом врятував мене від справжнього голоду. Не хочеться рятувати ним від голоду ще когось, укого й “ем-енд-емса” може не бути. І не хочеться, щоби хтось полював на цей пакетик “ем-енд-емса” і на мене разом із ним. Я знаю про таке з “Ходячих мерців”. Із серіалу, який дивилася в 2012-му, тоді ж,коли купила саперну лопатку і ліхтарик на лоба російського виробництва. Поліцейський Рік виходить ізкоми і виявляє, що світ заполонили зомбі і що людям, які вижили, тепер краще триматися групами, бо по одному можна тільки померти. “Виживальники” виборюють свої життя і творять нове повсякдення. Шукають супермаркети і маленькі продуктові крамнички, вигрібають звідти все, одна з героїнь якраз і полює на “ем-енд- емси”, навіть на ті, що запліснявіли. “Виживальники” доходять до якогось американського НДІ, і єдиний живий науковий співробітник пускає їх усередину, вмикає для них гарячу воду в душі, годує спагетті з томатами й базиліком і наливає італійського червоного. А потім натискає кнопку – і НДІ має злетіти в повітря. Разом із вином, спагетті й гарячим душем. З усім, що робить цей світ стерпним. “Виживальники” вириваються з НДІ за секунду до вибуху. І починається другий сезон. Його я вже не дивилася. Мені хочеться, щоби моя тривожна валіза могла вмістити той НДІ з “Ходячих мерців”. Або цей супермаркет. Навіть відділ, де продають квіти і паперові капелюшки з дудочками для дитячих вечірок. А не тільки блок презервативів, щоби тримати в них питну і технічну воду або використовувати як джгут. Або стерильні бинти. Мені не хочеться пхати їх у відкриту рану близькій людині. Та й чужій теж. Чужій імовірно ще більше.
“Я думаю, в цій війні ми можемо тільки померти”, – сказала я чоловікові, коли він взяв у руки банку маринованих сосисок.
Валіза нічого не вирішувала. Якщо вона мені знадобиться, значить, мого життя більше немає. Чоловіки, жінки і діти з брошури збирали валізи, сканували родинні альбоми, виймали скло з книжкових шаф, загортали порцелянові чашки в газети. Я ж 23 лютого нарешті знайшла свої старі, але зручні джинси і попрала.
А наступного дня ми всі прокинулись одночасно. І ті, хто зібрав валізи, і ті, хто мав води і білизни на три дні, і ті, хто не мав нічого. В той момент я хотіла кави. Я пишу це і розумію, що мені не потрібні безособові дієслова. Моя мова знову зізнається. Вона завжди зізнається. Мої бажання не були ані дощем, ані громом. Не відбувалися самі собою. Я хотіла кави. Я спустилася на перший поверх будинку, де ми живемо з чоловіком, зробила каву і принесла її на другий поверх. Ми стояли з кавою біля великого вікна, з якого видно Змієві Вали. Як робили це щодня. За вікном пролетіла крилата ракета. А за нею ще одна. Скло в наших вікнах затряслось, потім стихло і лишилось на місці. Мої зручні джинси не встигли висохти. Я одягла незручні. Ми сіли в машину і поїхали в Київ.
Кілька наступних днів я провела в незручних джинсах. Пила воду і їла шоколад із чужих тривожних валізок. Вони відкривалися в ці дні, як друге і третє дихання, з них виймали їжу (мівіну, кунжутні галети, яблучну пастилу і ті самі “ем-енд-емси”), питво (воду, розчинну і мелену каву, чорний і ромашковий чай, колу, енергетки, фраголіно зі смаком персика), одяг (шкарпетки і білизну, фліску,схожу на кітель, червону вишиванку), повербанки, сигарети, гідазепам, крем для рук і під очі. Виймали і ділилися. Зі мною теж. “У цій війні ми маємо вижити”, – думаю я тепер. Хоч і не говорю цього чоловікові. Всі разом. Чоловіки, жінки і діти. З нашими старими фотографіями, кам’яними бабами і рок-н-роллом. Тому я вчусь простій роботі самозахисту. Моя нова валіза зібрана. І я додаю до неї речі. Респіратор, гумові рукавички, скотч – щоби зробити костюм хімзахисту. Радіо на батарейках і рації. Повербанк із кусачками – щоб підзарядити акумулятор у машині. Свічки і підсвічники. І ті самі “ем-енд-емси”. Добре, що тепер вони вже можуть не танути і в руках цивільних.
