Онлайн-антологія «Воєнний стан»

Ірина Фінгерова. Країна своїх

Країна своїх

Я не толерую безсилля.

Терпіти його не можу!

Двадцять четвертого лютого я була в лікарні, на роботі.

О 7-й я зробила обхід, о 9-й вже писала лист шефу зі зверненням до керівництва лікарні. Дайте нам перев’язувальний матеріал. Я знаю, у вас є.

Об 11-й мені зателефонувала знайома журналістка із саксонської газети. Ми жили тоді в маленькому місті, за 30 км від Дрездена. Там була одна-єдина кав’ярня, де я іноді пила каву з маленьких порцелянових чашок. Власниця була медсестрою з нашої лікарні, а єдина офіціантка – журналісткою місцевого видання. Вона зателефонувала мені, щоб сказати, що передала мої контакти в дрезденську редакцію. Можна? Можна!

О 13:00 я набивала рота шніцелями. Вони були огидні, я ненавиджу німецьку їжу, я не була голодною, але я пхала до рота срані шніцелі, тому що в голові у мене пульсувала думка: «Треба їсти, треба бути ефективною».

О 16:00 я дала інтерв’ю. Потім забрала Сару із садочка. Вихователька одразу запитала: «Де ваші батьки?». А мої батьки приїхали в гості за два тижні до початку війни. Бабуся і брат лишилися в Одесі. Вихователька несподівано заплакала і чомусь сказала, що не візьме з нас грошей за обіди за цей місяць.

О 19:00 ми поїхали на демонстрацію. Біля Фрауенкірхе зібралися тисячі людей. З українськими прапорами і плакатами «Війна в Україні – це війна в Європі».

Пам’ятаю, на сцену вибігла літня жінка і сказала: «Я з Росії, сьогодні в моїй країні почалася війна, і я хочу, щоб моя країна її програла».

Молода жінка розповідала зі сцени про те, що її сестра ховається з новонародженим у підвалі. Її голос зривався на крик.

У повітрі витали страх і збудження.

Світ змінювався стрімко.

Люди теж.

О 22:00 ми були вдома.

Я прокинулась о 5:45.

Бадьора.

Перша думка: перевірити, чи не прилетіло в Одесу. В Одесу ні, але прилетіло.

Через два дні українська діаспора заснувала ініціативу «Український координаційний центр». Я займалася медициною. Збирала гроші на медикаменти і обладнання.

Я погано пам’ятаю той час.

Я не мала вільної ані хвильки.

Якось моя трирічна донька спитала: «Мамо, а коли у мене буде день народження, ти вкладеш мене до ліжечка?».

Я ніяк не могла змиритися з тим, що нічого не можу вдіяти з цією клятою війною. Але як це не можу? Я ж стільки всього можу!

Одного разу в мене мало не сталася панічна атака.

Не сталася тільки тому, що в моєму рюкзаку був гідазепам. Мама привезла з собою, бо завжди нервувала, коли їхала за кордон.

Я не приймала гідазепам, але знала, що можу, і це давало мені ілюзію контролю над ситуацією.

Я працювала тоді в ковідному відділенні, у пацієнтки з пневмонією було порушення свідомості, слабкість у лівій руці та дизартрія. Підозра на інсульт. Але їй 85, у неї деменція і заповнені папери на відмову від реанімації та будь-яких інтенсивних заходів. Потрібно було щось вирішувати, телефонувати родичам. Вібрує кишеня.

Пише знайома. Пише, що застрягла на кордоні у Львівській області, що вони стояли у черзі так довго, аждитина знепритомніла від зневоднення. Що робити?

Пише незнайома. Будь ласка, допоможіть, нам нема де сьогодні спати! Ми на головному вокзалі.

Пише аптекар, який хоче пожертвувати ліків на 5000 євро. Ви маєте право зберігати ліки? Є склад? А дозвіл? А заповнили документ на відправлення? Формуляр можна взяти в облраді.

Пише редактор медичного журналу, який надходить поштою всім лікарям у Саксонії. Він опублікував мій текст зі зверненням про допомогу. Хтось пропонує хірургічну лампу. Нам цікаво? А старий УЗД-апарат? І треба не забути передзвонити шефу лікарні в Пірні, вони зібрали тридцять коробок. І ще у Лейпцигу. І якась жінка їде до Львова, може вже передати, те що є?

Пише моя мама, бо в тата такий біль у спині, що терміново потрібно до нейрохірурга.

Миготять повідомлення в телеграмі.

Повітряна тривога! Повітряна тривога.

Я вимкнула телефон.

Зробила КТ.

Поговорили з родичами пацієнтки.

Треба жити своє життя, бо більше ніхто цього не зробить. Але як?

Знову давилась їжею. Цього разу салатом.

Додому йти не хотілося. Ми мали переїжджати і вже почали збирати речі та розбирати меблі. Хата була завалена мотлохом. Діти лягали спати у різний час і в різних кімнатах. Але їх було всього дві. До переїзду залишалося близько місяця, у нас жила подруга з маленькою дитиною. Медсестри збирали для неї одяг по всіх відділеннях.

У коридорі й туалеті перегоріли всі лампочки.

У мені теж.

Поговорити нам із подругою не було де: кухня – прохідна, на підлозі сидить чоловік.

О 22:00 ми зустрічалися в зумі з волонтерами. Я сиділа в темному туалеті з вимкненою камерою, і ми три години з’ясовували, до яких ще організацій треба писати листи.

Потім я нарешті захворіла на ковід. Пам’ятаю, що зраділа: у мене буде час відповісти на імейли. Імейли приходили тоннами, я писала тексти для медичних видань і всюди вказувала свій контакт для збору медикаментів.

У травні я зрозуміла, що більше так не можу.

Моя подруга Д. запропонувала сходити на бадмінтон.

Як це? У світі що, все ще існує бадмінтон?

Чи маю я право пити каву і ходити до галереї старих майстрів, поки люди у Маріуполі розтоплюють сніг?

Якось подруга з Одеси сказала мені, що літо 2022 року було найкращим у її житті. Вона закохувалася так люто, як ніколи, потайки пробиралася на одеський пляж, носила червону помаду частіше, ніж бандаж для спини. До цього в неї були проблеми зі спиною, але вона про них забула.

Вона була готова померти, тобто була готова жити.

Тоді я зрозуміла, що радіти життю під час війни – такий самий громадянський обов’язок, як збирати гроші на ЗСУ. Тому що війна забирає надто багато, навіть у тих, хто від неї географічно відокремлений.

Я зупинилась.

Я зрозуміла, що нічого не можу зробити, крім того, що можу.

І цього достатньо.

Я дивилась на Т., яка координувала діяльність нашої волонтерської організації. Вона не могла їсти, не могла спати, до неї неможливо було доторкнутися, бо вона була напружена, ніби електричний дріт. Вона сказала мені: «Знаєш, у мене є абонемент до спортзалу. На рік. Але я не була там жодного разу. За вісім місяців».

Я дивилась на К., яка втратила контакт зі своєю сім’єю, бо пів року щодня волонтерила на Мессе, де був притулок для біженців, а вечорами ще ходила до Соціаламту безкоштовно перекладати, бо ж приходили літні люди, яким були потрібні талони на лікування, поки оформлюють страхування.

Я дивилася на Л., яка робила дитячий садочок для українських дітей і ще й керувала складом, де українці могли безкоштовно отримати необхідні речі, поки їм не почнуть виплачувати соціалку. Дивилася на те, як вона схудла, як у неї з’являлися нові зморшки, і чула, як змінювався тембр її голосу.

Люди вигорали.

Я дивилася на них усіх, українців, які видобувають сили з безсилля.

Дивилася на них, на нас: змарнілих, втомлених, наповнених надією, на тих, хто взяв на себе занадто багато, і думала, що ми з одного тіста.

Дивилася і думала: Господи, неважливо, говорять вони російською чи українською, з якого міста чи села приїхали, закінчили універ чи ПТУ, голосували за Зеленського чи за Порошенка, слухали Винника чи «Океан Ельзи», це все неважливо.

Бо всі вони були громадянами однієї країни.

Країни, де замість «Я маленька людина, що я можу зробити?» – вже стало звичним казати: «Що саме я можу зробити?».

Країни, де люди віддають не тому, що в них є надлишок, а тому що вони не можуть інакше.

Країни, де всі «хлебнули говна» і нарешті вирішили пити воду.

Країни своїх.