Раз, два, три
«Пані, нащо ви їдете до Кійова? Там же бомба», – каже мені таксист, поляк, який, незважаючи на свої сумніви, все одно намагається якомога швидше довезти мене з варшавського аеропорту до вокзалу, аби я встигла на потяг додому.
Мене смішить ця «бомба» в однині, і я поблажливо усміхаюся. Та й до питання цього я звикла. Останнім часом я часто їжджу в різні закордонні відрядження: літературні виступи, презентації фільмів тощо. Постійне балансування між цілком несхожими вимірами загострює деякі кути, оголює контрасти. І повторювані знову й знову безтактні, обережні, схвильовані або, навпаки, прохідні питання для галочки змушують мене також наводити різкість на власні емоції: що я відчуваю з цього приводу? Чому мене, наприклад, так сердить питання, чи я залишила сина в Києві і з ким? Чи усвідомлюю я власну відповідальність за всі прийняті мною рішення? І чому пані справді так тягне щоразу до Києва, якщо там тепер регулярні ракетні атаки, а ще перебої з електрикою, водопостачанням і мобільним зв’язком?
«Там мій дім», – кажу, але миттєво затинаюся від несподіваного відчуття провини. Мати дім – тепер розкіш: надто багато українців залишилися без домівок, вимушені були переїхати в інші далекі чужі світи. Ці люди вчаться заново вити свої гнізда там, куди їх закинули обставини, а головне, якось давати собі раду зі своєю гнітючою травмою бездомності. Хоча, можливо, це звучить надто фатально, адже врешті-решт більшість із нас здатні багато до чого адаптуватися. Я часто повторюю собі, як мантру, одні й ті самі слова, що дім – це не коробочка з вікнами, а те, що ми носимо в собі, і те, що не можуть відібрати в нас жодні вороги. І все ж тут я кривлю душею, бо дім як простір, дім як згусток тисяч матеріальних речей для багатьох людей є особливим місцем їхньої сили. Здавалося б, ну що ті речі, можна купити нові, головне, аби ми були живі й здорові. Але насправді так можуть стверджувати лише ті, хто ніколи не залишав цілий всесвіт позаду.
Весь цей час повномасштабної війни Росії проти України я зустрічаю українців у різних європейських країнах. Ці зустрічі щоразу дуже щемкі, а часом навіть болісні: я відчуваю в багатьох знайомих і незнайомих людях, особливо тих, що стали вимушеними переселенцями, жадібне бажання побути поруч із тими, хто привіз їм трохи повітря з дому. Вони хочуть розпитувати, ділитися, міцно обійматися, не відпускати, плакати і сміятися разом з іншими українцями, а надто з тими, хто «щойно звідти».
Багато чого мене зачепило за живе. Жінка з темними сумними очима, яка сказала, що не купила мою книжку, бо вже має її вдома у Харкові: «Можливо, я колись ще побачу свою бібліотеку». Інша жінка – світла, маленька, обіймаєш її тоненьку постать, ніби на піаніно граєш; чоловік цієї жінки – в полоні у росіян, їхній красивий дім у центрі Маріуполя зруйновано, повертатися нема куди, але вона й досі вміє світитися осяйною усмішкою. Або ще одна молода дівчина із заплаканими очима, яка сказала, що вперше з лютого, тобто звідтоді, як виїхала з України, відчула на зустрічі з українськими письменниками, що вона перебуває в одному ментальному просторі з тими, кого розуміє і хто здатен її зрозуміти. Багато історій, блискучих від сліз очей, надломленості, безкінечної втоми, гарячкового пошуку своїх серед чужих. І несподівано – багато почуття провини.
Дивна річ: ви помітили, ми всі ніби постійно за щось одне перед одним вибачаємося, хоча не говоримо про це прямо? «Такий коловорот провини, – озвучила мені це одна знайома людина. – Ті, що виїхали з України, чомусь почуваються винними перед тими, що лишилися. Ті, що вдома, але є цивільними, часто ніяковіють перед військовими. Військові у безпечніших зонах перебування почуваються винними перед тими, хто на нулі. А ті, що в гарячих зонах, – перед мертвими або скаліченими побратимами й посестрами». І тільки мертві вже нічого не відчувають…
Кожен психотерапевт вам скаже, яке токсичне це відчуття. Особливо ж – якщо немає об’єктивних причин роз’їдати себе за невідповідність чужим досвідам. Та й ми усі такі різні, маємо цілком неспівставні випробування, неоднакові больові пороги й емоційні реакції: те, що одного загартує, іншого надломить або й безжально зламає йому хребта. Тому слухайте, давайте обережніше. Ви нічого насправді про мене не знаєте, а я нічого не знаю про вас. Ну, може, знаємо щось, та зазвичай це верхівка айсберга. Тож будьмо теплішими одне до одного, аби груда льоду, болю, нічних гризот і непрожованого крику хоч трохи підтанула. Надто легко тепер скривдити іншу людину необережним рухом, питанням, поглядом. А значить, затамуйте подих, порахуйте до трьох і не спитайте мене, ні, не спитайте, чому я з сином залишилася в Києві під час війни.
«Вам не треба до України! – каже мені дуже категорично інший таксист в іншому європейському місті. – Ви ж мама з дитиною, залишайтеся в безпечній Європі!». Я миттєво закипаю, очі наливаються кров’ю, і вже підшуковую дошкульні слова, набираю глибше повітря, але – раз, два, три – поки пауза триває, таксист раптом продовжує свій монолог. Уже за мить я дізнаюся, що він – грузин, а його родина воює в Україні проти Росії. «Я б теж там зараз був, але я останній носій нашого прізвища», – так тяжко зітхає. Його брат загинув в Україні, захищаючи мій дім. «Можна вас обійняти?» – кажу я.
Як добре, що я порахувала до трьох. Ми всі нічого одне про одного насправді не знаємо.
