Зберегти любов, знайти мову
Василь Голобородько каже, що не може писати вірші про цю війну, бо війна є абсурд, а як можна знайти мову, щоб (о)писати (про) абсурд?
Війна – за визначенням виклик для всіх: виклик для життя, виклик для мови…
Та мова не терпить порожнечі, вона заповнює її, як здорове тіло загоює рану… Ще до мене відзначено, що попри весь обшир літератури про Першу та Другу світові війни саме фентезійному Всесвіту Джона Рональда Руела Толкіна, професора і воїна, вдалося створити ту мову, котра щонайкраще підходить для опису цієї російсько-української війни: орки, Мордор…
Бо для мас саме міф промовляє там, де реальність змушує мовчати.
Життя наслідує мистецтво, – вічна дефініція Оскара Вайлда. І все ж ризикну ствердити, що далеко не кожному автору випадало опинитися у власній книзі.
Маю таке щастя.
Йдеться про мою другу книгу віршів «Зіґґі Фрейд & Ктулху», друге видання якої ще до повномасштабного вторгнення військ Російської Федерації в Україну вийшло у видавництві «Люта Справа».
Загалом я завжди позиціонував її як книгу любовної лірики – саме тому її перше видання так швидко розійшлося, саме тому ця книга – єдина з усіх моїх книг, відзначена премією – Міжнародньою літературною україно-німецькою премією ім. Олеся Гончара, – бо це найдоступніша з усіх моїх книг.
Найдовший вірш у ній повністю написаний як алюзія на «Чи мріють андроїди про електричних овець?» Філіпа К. Діка. Знелюдніла Куренівка, мій район у Києві, заповнена звуками дощу і звуками сирени, вибухів, перестрілок, що наче прагнуть заглушити одне одного… Російські окупаційні війська зайняли дві атомні електростанції – Чорнобильську та Запорізьку. Російські окупаційні війська готуються занурити Україну в кіберпанк… Життя наслідує мистецтво. Мистецтво – і краса – не є ані безпечними, ані прирученими…
Лишень тоді, сидячи при свічах – електрика ще тоді не вимикалась, але диверсійно-розвідувальні групи ворога проривалися аж на мій район, тож треба було дотримуватися режиму світломаскування, – я пригадав, що Олег Лишега свою післямову до цієї книги якраз хотів назвати латиною – De Bellis («Про війни»).
Що не кажіть, а в наш час
Просто неможливо без латини –
А хто з нас знає, наприклад,
Як по-їхньому «плакуча верба»?
Зрештою він назвав її «За хмарами обвали…» – рядками Павла Тичини, поета, що виніс українську поезію на космічний обшир!
А рядки ці мають продовження …грохочуть, як в аду!
Опинитися у власній книзі – опинитися в аду.
Ад має різні кола, так детально – детальніше за Чистилище і Рай – прописані Данте.
Концентричні.
Вони повільно спускаються вниз.
Далі від Світла.
Глибше в морок.
Андрій Гончарук, видавець цієї книги, – воїн, що воював в окопі в найлютіші морози цієї зими.
Шістдесят метрів до ворога.
В окопі.
На морозі.
Під вогнем.
Сніг цієї зими не ніс радощів.
Зате їх приніс новий рік – Андрій із братом повернулися з фронту цілими і неушкодженими.
І тому цей новий рік – найкращий новий рік з усіх.
Ми є ті, кого ми любимо, – легенько перефразую Майстра Екгарта. Проте формула ця працює і зворотно: ми є ті, кого ми ненавидимо.
Що любов, що ненависть – сильний емоційний зв’язок, і саме тому вони не є протилежністю одна одної. Натомість вони мають спільну протилежність – і це не байдужість, а відстороненість.
В той самий час, коли російські окупаційні війська знищували музей Григорія Сковороди в рік його трьохсотліття, «патріоти»-моралісти з піною на вустах вимагали прибрати імена Павла Тичини й Миколи Бажана з київських проспектів – лишень тому, що Павло Тичина з Миколою Бажаном не занапастили себе, щоб посмертно стати кенотафами в пантеоні мертвих героїв.
Моралізм узагалі не терпить живих – ті йому завжди винні винятково тим, що живі. Моралізм любить мертвих, закатованих, рокованих на заклання; моралізм вимагає все нових і нових жертв.
«Ти винен, доки ти живий. Убий себе! А ми будем жити і вклонятися тобі по смерті! Не хочеш? Тоді ми тебе вб’ємо!» – така моралістська любов до смерті.
Зараз зрозуміло, що російські окупаційні війська ставлять собі за мету не так фізичне винищення українських міст і української людності, як знищення українських тожсамості, окремішності, унікальності – всього того, що Україна може запропонувати світу і чим вона заслужено може пишатися. І, завдаючи ракетних ударів по цивільній інфраструктурі, Російська Федерація прагне не так занурити Україну в темряву, позбавивши її міста електричного струму, як занурити Україну в те ж мракобісся, в якому вона перебуває сама. Моралісти – ті самі зеки, які кувалдою розтрощують голову своїм, що не пройшли їхнього судилища; вони їй у цьому лишень допомагають.
Саме тому не бути російським окупантом означає також і не бути моралістом, не брати участі у моралістських судилищах, – це найперший принцип гігієни зараз.
Не лишень не знищувати музей Григорія Сковороди, а й не закликати прибрати імена Павла Тичини й Миколи Бажана з київських проспектів.
Бо любов – це також і любов до недоліків, огріхів, навіть злочинів тих, кого ти любиш.
Бог несправедливий – він прощає всіх.
Я ж закликаю прощати хоча б своїх.
Мене просили написати про війну, а вийшло про тих, кого люблю – Василя Голобородька, Оскара Вайлда, Олега Лишегу, Павла Тичину, Андрія Гончарука, Майстра Екгарта, Григорія Сковороду, Миколу Бажана…
…бо зберегти любов значно важливіше, ніж знайти мову.
