Онлайн-антологія «Воєнний стан»

Сергій Жадан. Хай це буде текст не про війну

Хай це буде текст не про війну

У нього чорні натруджені руки: мастило в’їлося в шкіру, застигло під нігтями. Люди з такими руками зазвичай уміють і люблять працювати. Інша річ – у чому саме полягає їхня робота. Невисокого зросту, тихий, заклопотаний, стоїть, пояснює щось про ситуацію на фронті, про свою бригаду, про техніку, на якій йому – водієві одного з підрозділів – доводиться їздити. Раптом на щось зважується, каже:

– Ви ж, – каже, – волонтери, купіть нам холодильник.

– Для чого тобі на фронті холодильник? – не розуміємо ми. – Якщо потрібно, поїхали в супермаркет, вибереш собі, ми купимо.

– Та ні, – пояснює, – ви не розумієте: мені машина з великим холодильником потрібна. Рефрижератор. Загиблих вивозити. Ми знаходимо тіла, які лежать на сонці більше місяця, вивозимо їх мікроавтобусом, дихати неможливо.

Говорить про загиблих як про свою роботу: спокійно й зважено, без бравади, але й без істерики. Ми обмінюємося контактами. За тиждень знаходимо в Литві рефрижератор, приганяємо його до Харкова. Він із бійцями приїжджає цілою командою, вони урочисто забирають автівку, фотографуються з нами для звіту. Наш знайомий цього разу зі зброєю, в чистому одязі. Хоча руки, якщо придивитися, так само чорні: робота в нього щоденна, тяжка, руки про це свідчать найкраще.

Що передусім змінює війна? Відчуття часу, відчуття простору. Дуже швидко змінюється контур перспективи, контур часової протяжності. Людина в просторі війни намагається не вибудовувати собі планів на майбутнє, намагається не надто думати про те, яким цей світ буде потім. Вагу і значення має лише те, що відбувається з тобою тут і тепер, сенс мають лише речі та люди, які будуть із тобою максимум завтра зранку – якщо ти виживеш і прокинешся. Головне завдання – вціліти, прорватися ще на пів доби вперед. Потім, пізніше, буде видно, буде зрозуміло, як діяти далі, як себе поводити, на що в цьому житті спиратися, від чого відштовхуватися. Це стосується і військових, і великою мірою тих, хто у статусі «цивільного» (себто неозброєного) лишається в зоні наближення до смерті. Саме це відчуття супроводжує тебе від першого дня великої війни – відчуття часового зламу, відсутності тяглості, відчуття спресованості повітря, коли дихати стає важко від того, що реальність прагне витиснути тебе по той бік життя, по той бік видимого. Спресованість подій та емоцій, розчинення в кривавому густому потоці, який огортає і підхоплює: реальність війни кардинально різниться від реальності миру саме цим тиском, пресом, неможливістю вільно дихати й легко говорити. А говорити – попри все – треба. Навіть під час війни. Особливо під час війни.

Ще війна, безперечно, змінює мову, її архітектуру, поле її функціонування. Війна, подібно до черевика зайди, чужого, порушує мурашник мовлення. По тому мурашки – носії порушеної мови – намагаються гарячково відновити поруйновану структуру, навести лад у тому, до чого звикли, з чим жили. Зрештою, все повертається на свої місця. Але ось ця неспроможність скористатися звичними механізмами, точніше, неспроможність попередніх – мирних, довоєнних – конструкцій передати твій стан, пояснити твої лють, біль та надію – вона найнестерпніша. Особливо якщо ти звик довіряти мові, звик покладатися на її можливості, які видавалися тобі майже невичерпними. А ось виявляється, що можливості мови обмежені: обмежені новими обставинами, новим ландшафтом – ландшафтом, який прописується в просторі смерті, просторі катастрофи. Робота кожної окремої мурахи – відновлювати злагодженість цього колективного мовлення, загального звучання, комунікації, порозуміння. Ким у цьому випадку постає письменник? Тією ж таки мурахою, занімілою, як і всі. Від початку війни ми всі повертаємо собі цю порушену здатність – здатність зрозумілого висловлювання. Ми всі намагаємось пояснити: себе, свою правду, межі своєї порушеності й травмованості. Література, можливо, має в цьому випадку трішки більше шансів. Оскільки генетично пов’язана з усіма попередніми мовними катастрофами та розламами.

Як говорити про війну? Як давати собі раду з інтонаціями, в яких так багато відчаю, люті, образи, але разом із тим – сили й готовності не кидати своїх, не відступатися? Мені здається, проблема з проговоренням найважливішого нині не лише в нас самих. Світ, який нас слухає, теж не завжди здатен зрозуміти просту річ: ми говоримо, перебуваючи на надто різних рівнях мовної емоційності, мовної напруги, мовної відкритості. Українці не мають виправдовуватися за свої емоції, проте добре було б ці емоції пояснити. Для чого? Бодай для того, щоб далі не тримати в собі увесь цей біль і весь цей гнів. Ми зможемо пояснити себе, ми зможемо проговорити все, що з нами сталося і ще станеться. Просто слід усвідомлювати, що це буде доволі непроста розмова. Але її так чи інакше потрібно починати вже сьогодні.

Тут видається важливим момент різного навантаження й забарвлення нашої лексики. Це ніби й про оптику, про інший погляд, іншу точку зору, але передусім – таки про мову. Іноді складається враження, що світ, спостерігаючи впродовж останнього року за подіями на сході Європи, вживає словесні формули, давно не здатні нічого про ці події пояснити. Скажімо, що має на увазі світ (розумію ефемерність та абстрактність цього визначення, але все ж використаю саме його), говорячи про необхідність миру? Здавалося б, ідеться про припинення війни, про завершення збройного протистояння, про той момент, коли замовкає артилерія й настає тиша. Здавалося б, це та річ, яка має приводити нас до порозуміння. Адже й справді: чого ми, українці, хочемо найбільше? Звісно, що завершення цієї війни. Звісно, що миру. Звісно, що припинення обстрілів. Особисто я – як людина, що живе на вісімнадцятому поверсі в центрі Харкова, де з вікон можна побачити запуск росіянами ракет із сусіднього Бєлгорода, – гаряче й палко хочу припинення ракетних ударів, завершення війни, повернення до нормальності, до природності існування. То чому ми так часто насторожуємося, коли чуємо заяви європейських інтелектуалів чи європейських політиків про необхідність миру? Звичайно, не тому, що заперечуємо необхідність миру. Просто ми розуміємо: мир не настане, якщо жертва агресії складе зброю. Мирне населення Бучі, Гостомеля та Ірпеня зброї взагалі не мало. Що не вберегло цих людей від жахливої смерті. Харків’яни, яких росіяни регулярно й хаотично розстрілюють ракетами, теж не тримають у руках зброї. Що вони, на думку прихильників швидкого миру за будь-яку ціну, мали б зробити? Де для них мала би проходити лінія між підтримкою миру й непідтримкою опору? На мою думку, річ у тім, що, говорячи про мир на тлі цієї кривавої, драматичної, розв’язаної Росією війни, дехто не хоче помічати очевидного факту: миру без справедливості не буває. Бувають різні форми замороженого конфлікту, бувають тимчасово окуповані території, бувають міни уповільненої дії, камуфльовані під політичні компроміси, проте миру – справжнього миру, того, який дає відчуття безпеки та перспективи – на жаль, не буває. І, закидаючи нині українцям готовність не здаватися як ледь не ознаку мілітаризму та радикалізму, частина європейців (мушу зазначити, доволі незначна, а втім) знову вибирає ганьбу: намагаючись залишитися в зоні комфорту, вона благополучно виходить поза межі етики. І це вже питання не до українців. Це питання до світу, до його готовності (чи неготовності) ще раз проковтнути тотальне, безконтрольне зло на догоду сумнівній меркантильності та фальшивому пацифізму.

А також ще раз безпечно для себе перекласти відповідальність, апелюючи до людей, які захищають свої життя, звинувачуючи жертву, зміщуючи акценти, маніпулюючи добрими й позитивними гаслами. Ось тільки дійсність набагато простіша: ми допомагаємо своєму війську не тому, що нам хочеться війни, а саме тому, що нам дуже хочеться миру. Натомість пропонований нам під виглядом миру м’який і ненав’язливий спосіб капітуляції зовсім не є шляхом до мирного життя й відбудови наших міст. Можливо, капітуляція українців допоможе європейцям зекономити на енергоносіях, проте як почуватимуться самі європейці, усвідомивши (а цього не можна буде не усвідомити), що тепло їхніх домівок оплачене зруйнованими долями та будинками людей, які теж хотіли жити в мирній і спокійній країні?

Так, повторюся, справа в мові. В тому, наскільки точно та доречно ми використовуємо ті чи інші слова, наскільки вивіреною є наша інтонація, коли ми говоримо про перебування на зламі, на межі життя і смерті. Наскільки нашої попередньої лексики – тієї лексики, яка ще вчора цілком успішно дозволяла нам проговорювати цей світ, – так ось, наскільки нам її вистачає тепер, аби говорити про те, що болить, чи – навпаки – дає сили? Адже ми всі опинилися нині в тій точці мовлення, з якої раніше не говорили, відповідно, маємо змінену систему оцінок та сприйняття, зміщені координати сенсу, зміщені кордони доцільності. Те, що ззовні, збоку, може видатися розмовами про смерть, насправді дуже часто є відчайдушною спробою зачепитися за життя, за його можливість, за його тяглість. Де в цій новій, зламаній, зміщеній реальності закінчується тема війни, а де починається зона миру? Рефрижератор із тілами загиблих – це ще про мир чи вже про війну? Жінки, яких вивозиш у місця, де немає обстрілів, – це підтримка чого? Мирного вирішення конфлікту? Куплений тобою для військового турнікет, який рятує йому життя, – це ще гуманітарна допомога чи вже допомога тим, хто воює? І взагалі, допомога тим, хто воює за тебе, за цивільних у підвалах, за дітей у метрополітені, – це поза межами пристойної розмови про добро та емпатію? Ми повинні нагадувати про своє право на подальше існування в цьому світі чи це право є очевидним і незаперечним?

Сталося так, що багато речей, явищ та понять потребують сьогодні якщо не пояснення, то щонайменше нагадування, нового проговорення, нового прийняття. Війна зазвичай показує те, чого довго намагаються не помічати, війна – це час незручних питань і важких відповідей. Ця війна, розпочата російською армією, раптом теж означила цілий набір питань, що виходять далеко поза контекст російсько-українських відносин. Нам так чи інакше доведеться в найближчі роки говорити на незручні теми: теми популізму та подвійних стандартів, теми безвідповідальності та політичного конформізму, теми етики, що, як виявилося, давно й безнадійно зникла з лексикону тих, хто приймає доленосні рішення в сучасному світі. Можна сказати, що ці теми стосуються політики, що говорити нам доведеться саме про неї – про політику. Але політика в цьому випадку – лише ширма, прикриття, можливість оминати гострі кути й не називати речі своїми іменами. А речі потребують саме цього – аби їх називали своїми іменами. Аби злочини називали злочинами. Аби свободу називали свободою. Аби підлість називали підлістю. В часи війни подібні лексеми звучать особливо виразно й загострено. Оминути їх, не поранившись, дуже важко. Та й не треба їх оминати, зовсім не треба.

Це печально й показово: ми говоримо про премію миру в той час, коли в Європі знову триває війна. Триває не так далеко звідси. Триває насправді не перший рік. Усі ці роки, поки вона тривала, премія миру теж вручалася. Справа, звісно, не в премії як такій. Справа в тому, наскільки Європа нині готова сприймати цю нову реальність – реальність, в якій є зруйновані міста (з якими ще донедавна можна було вести спільний бізнес), реальність, у якій є братські могили (де лежать громадяни України, які ще вчора могли приїздити в німецькі міста на шопінґ чи до музеїв), реальність, у якій є фільтраційні табори для українців, що потрапили в окупацію (табори, окупація, колаборанти – слова, які навряд чи використовуються в повсякденній мові європейців). Справа також і в тім, як нам усім далі в цій реальності жити: зі зруйнованими містами, спаленими школами, знищеними книжками. А передусім – із тисячами загиблих, тими, хто ще вчора жив нормальним мирним життям, будував плани, переймався своїми клопотами, спирався на власну пам’ять.

Згадка про пам’ять тут теж є важливою, і ось чому. Війна – це не просто інакший досвід. Говорити так – це говорити про поверхове, те, що лежить на поверхні, те, що багато чого описує, проте мало що пояснює. Насправді війна змінює нашу пам’ять, наповнюючи її надто болючими спогадами, надто глибокими травмами й надто гіркими розмовами. Ти вже не зможеш позбутися цих спогадів, тобі не вдасться виправити минуле. Воно буде відтепер частиною тебе самого. І навряд чи кращою частиною. Ось цей процес заціпеніння й відновлення дихання, досвід замовкання й пошуку нової мови – він надто болючий, аби після нього ти далі міг безтурботно мовити про прекрасний світ за вікном. Поезія після Бучі та Ізюма, безперечно, можлива, більше того – необхідна. Проте тінь Бучі та Ізюма, їхня присутність будуть надто багато важити в цій післявоєнній поезії, багато в чому визначаючи її наповненість і тональність. Це болісне, проте необхідне усвідомлення того, що відтепер контекстом писаних у твоїй країні віршів будуть братські могили та розбомблені мікрорайони, – воно, звісно, не додає оптимізму, проте додає розуміння того, що мова потребує нашої щоденної роботи, нашої постійної дотичності, нашої долученості. Зрештою, що в нас є для того, аби виговорити себе, аби себе пояснити? Наша мова і наша пам’ять.

Від кінця лютого, себто від початку цієї масакри, чітко відчувалося, як час втрачає свою звичну розміреність, своє перетікання. Власне, він став подібним на зимове річище, що промерзає до дна, зупиняючи біг і паралізуючи всіх, хто опинився посеред цього застиглого потоку. Ми опинилися в цій щільній застиглості, в цьому холодному безчассі. Дуже добре пам’ятаю цю безпорадність, коли не відчуваєш руху, коли губишся, не в стані розгледіти, що там – попереду, перед тобою, у мороці й тиші. Час війни – це справді час порушеної панорами, обірваних комунікацій між минулим і майбутнім, час максимально гострого й гіркого відчуття теперішнього, занурення в простір, який тебе оточує, фокусування на миті, яка тебе виповнює. В цьому є певні ознаки фаталізму, коли ти перестаєш будувати плани й думати про майбутнє, намагаючись закоренитись у теперішньому, саме під цим небом, яке розгортається над тобою і єдине нагадує, що час таки минає, дні змінюються ночами, за весною обов’язково прийде літо, і – попри всю застиглість твоїх відчуттів, попри все заціпеніння – життя триватиме, воно не спиняється ні на мить, вміщуючи в собі всі наші радощі й страхи, весь наш відчай і всю надію. Просто змінилася дистанція між тобою та реальністю. Реальність стала ближчою. Реальність стала страшнішою. З цим тепер доведеться жити.

Що іще, окрім мови та пам’яті? Що в нас змінилося ще? Що нас тепер вирізнятиме в будь-якій компанії, в будь-якому натовпі? Можливо, очі. Вони вбирають у себе зовнішній вогонь, у них тепер назавжди залишиться цей відблиск. Погляд людини, яка зазирала за межі видимого, яка вдивлялася в темряву й навіть змогла щось там розгледіти, – цей погляд завжди буде вирізнятися, оскільки надто значущі речі в ньому відбиваються.

Навесні, десь у травні, ми приїхали з виступом до військової частини, яка вийшла на перепочинок після тривалих важких боїв. Частину ми знаємо давно: регулярно їздили до них із виступами, починаючи з 2014-го. Передмістя Харкова, свіжа зелень, футбольне поле, невеличкий актовий зал. Із багатьма бійцями ми знайомі особисто. Багато хто – старі друзі, харків’яни – пішов воювати цієї весни. Незвично бачити їх у військовій формі, зі зброєю в руках. І ще незвичними є очі: ніби застиглий метал, ніби скло, що відбиває пожежу. Йшов другий місяць великої війни, вони встигли побувати в окопах під російськими обстрілами. Стоять тепер, усміхаються, жартують. І ці очі, в яких можна побачити два місяці пекла. «Я встиг, – розповідає один, – побувати в госпіталі. Росіяни стріляли фосфорними снарядами, мені прилетіло. Але нічого, живий, здоровий. Незабаром знову на фронт». Той випадок, коли просто не знаєш, що відповісти: мова зраджує, мови не вистачає, потрібні слова лише шукаються. Але знайдуться обов’язково.

Якою буде наша мова по війні? Що нам потрібно буде одне одному пояснити? Передусім нам потрібно буде вголос вимовляти імена загиблих. Вони мають бути названі. Інакше настане велика розірваність мови, порожнеча поміж голосів, розлам у пам’яті. Нам знадобиться багато сили та віри, аби говорити про наших загиблих. Оскільки з їхніх імен формуватимуться наші словники. Але не менше сили, впевненості й любові нам знадобиться, аби говорити про майбутнє, аби озвучити його, проговорити, окреслити. Нам доведеться знову відновлювати відчуття часу, відчуття перспективи, відчуття тяглості. Ми приречені на майбутнє, більше того – ми відповідальні за нього. Воно нині формується з наших візій, з наших переконань, із нашої готовності брати на себе відповідальність. Ми повертатимемо собі відчуття свого майбутнього, оскільки надто багато лишається в нашій пам’яті такого, що потребуватиме нашої задіяності завтра. Ми всі пов’язані цим потоком, який несе нас, який не відпускає, який поєднує. Ми всі пов’язані нашою мовою. І навіть якщо котроїсь миті можливості її видаються нам обмеженими та недостатніми, ми змушені будемо повертатися до цих її можливостей, які дають нам надію на те, що в майбутньому поміж нами не буде недосказаності чи непорозумінь. Мова іноді видається слабкою. Проте саме вона в багатьох випадках є джерелом сили. Вона може відступити від тебе на якийсь час, проте вона не здатна зрадити. Це і є головним та визначальним.

Доки у нас є наша мова, доти у нас є бодай примарні шанси пояснити себе, проговорити свою правду, навести лад у своїй пам’яті. Тому говорімо, говорімо. Навіть коли наші слова ранять горло. Навіть коли від них почуваєшся загубленим і порожнім. За голосом стоїть можливість правди. І варто цією можливістю скористатись. Можливо, це взагалі найважливіше, що з нами всіма може статися.

 

*Йдеться про Премію миру німецьких книгарів, яку Сергій Жадан отримав у 2022 році.