ЗМІ про нас

Андрій ЛЮБКА: «Три книжки, які раджу прочитати»

aVj5C_WOVJg

Розмову з молодим популярним прозаїком, поетом, есеїстом Андрієм Любкою приурочено до фіналу великого презентаційного туру його нового роману «Карбід» (книжка, до речі, ввійшла до «короткого списку» літературної премії «Книга року Бі-Бі-Сі»). Тривала подорож країною — добрий привід підсумувати враження та поділитися новими чи перевіреними часом ідеями, думками, як очікуваними, безсумнівними, так і неоднозначними.

Андрію, розкажи, будь ласка, читачам «Дня» про загальну географію презентаційного туру на честь виходу твоєї нової книжки «Карбід».

— Це був другий найбільший в історії незалежної України літературний тур, організований Міжнародною літературною корпорацією Meridian Czernowitz. У перший із книжкою «Життя Марії» вирушив Сергій Жадан у квітні цього року. Сергій поїхав з Харкова, я — з Ужгорода, і цей збіг невипадковий: одним із завдань проекту є взаємний рух назустріч різних частин України, людей, ідей. Тур охопив 26 найбільших міст країни: фактично, це всі обласні центри і кілька важливих регіональних міст (Мелітополь, Кременчук, Острог). Ця мандрівка тривала майже півтора місяці й була виснажливою, але завдяки ній я побачив Україну цілісно, в комплексі, ми проїхали автомобілем понад сім тисяч кілометрів, через мегаполіси й провінцію, через степ і гірські пасма.

«ВОЛОНТЕРИ УТРИМУЮТЬ НА СВОЇХ ПЛЕЧАХ НЕ ТІЛЬКИ АРМІЮ, А Й ЛІТЕРАТУРУ»

Які твої враження від, так би мовити, культурної інфраструктури українських міст і містечок? А суто літературної? Наскільки доступна сучасна література пересічному мешканцю умовного пересічного українського міста? Чи відчувається в ній потреба?

— Двоякі. На Заході Європи літературна інфраструктура існує у вигляді Домів літератури, резиденцій, музеїв, що отримують фінансування з місцевих рад чи виграють гранти від уряду й ЄС. У нас же такої інфраструктури — нуль. Повний нуль. Проект «Мережа», що об’єднує найбільші міста України з метою популяризації сучасної української літератури, показав, що в нас інфраструктурою культури є люди, осередки зацікавлення книжкою, читанням. Простіше кажучи, в умовних Черкасах група людей самоорганізовується — вони починають обговорювати прочитані книжки, влаштовувати зустрічі з письменниками, засновують навіть громадську організацію «Книжковий маестро», фактично стають центром літературного життя області, але жодної підтримки від місцевої влади чи Мінкульту не мають. Тур дав мені можливість зрозуміти, що не тільки армію, а й літературу утримують на своїх плечах волонтери, ентузіасти.

А яка була публіка в різних містах і регіонах?

— Від публіки, читачів — враження дуже позитивні. Це насправді розкіш для письменника, коли ти в різних містах збираєш повні зали (і це з платним входом!), коли бачиш, що твої книжки вже давно побували там, де ти особисто ще ніколи не був, і тебе вже там чекають друзі, читачі. Щодо різниці між читачами, то регіональні відмінності таки є — наприклад, у містах, де культурне життя не надто активне, куди рідко зазирають із презентаціями книжок письменники, публіка стриманіша, навіть боязкіша, люди там ставлять менше запитань і сидять, як на уроці, їх важче розсмішити. А спільне — в проблемах: крім мегаполісів, майже скрізь жаліються на нестачу книгарень з якісним асортиментом, українська книжка часто не доходить навіть до обласних центрів, не кажучи вже про райцентри чи села, а відтак і тиражі менші, і провінційність у головах людей глибша. Справу трохи рятує можливість замовити книжку через Інтернет, але поки в Україні книгарень менше, ніж ломбардів — добра не буде.

Напевно, в подорожі було чимало кумедних випадків?

— Не просто чимало, а тур був повен всілякими трагікомічними пригодами! Ми з видавцем навіть жартували, що це все провина «Карбіда», адже я написав роман саме в трагікомічному, абсурдному ключі. Почнімо з того, що я написав книжку про людину, яка риє тунель в Європу, а цей роман привів мене в протилежному напрямку — на Донбас. Але й там у нього знайшовся перфектний читач: на одну з презентацій у прифронтових містах прийшов боєць з АТО, чий позивний в армії — Карбід. Сказав, що так його називають через запальний, вибуховий характер.

У твоїх колонках, зокрема, й у блогах у «Дні» до початку Революції гідності та війни легко можна було зустріти скепсис щодо перспектив України в її офіційних кордонах. З того часу трапилося багато всього. І, зокрема, фактичні кордони нашої держави змінилися. Цьогоріч ти багато їздив, зокрема територіями дуже русифікованими, «опроміненими» російською пропагандою і російським світосприйняттям, місцями, де виразного патріотичного суспільного консенсусу немає. Який тепер твій погляд на реальні й бажані кордони України? На унітарність і федералізм? На те, «що нам робити з Кримом, Донбасом»? На те, як поводитися на контрольованій частині сходу і півдня?

— Це дуже складне питання, й однозначної відповіді на нього немає. Кажучи спрощено, мої погляди не змінилися. Я вважаю, що в сучасних, фактичних станом на сьогодні, кордонах Україна є сильнішою та має більше перспектив, ніж це було два роки тому. Тепер ми маємо чітку проєвропейську більшість, є підстави сподіватися, що курс на євроінтеграцію та реформи не змінюватиметься після чергових виборів, що він — стратегічний, цивілізаційний. За всі роки незалежності нашою найбільшою проблемою була маятниковість: ми кілька років ішли в одному напрямку, після чого революція розвертала нас у протилежний, тобто ми топталися на місці. Отже — відставали. Хочу навести один приклад: у Сєверодонецьку на мою презентацію прийшло 200 людей — і всі вони проукраїнські, проєвропейські, сучасні, мислячі. Це прекрасно. Але з другого боку, самі вони кажуть: нас тут двісті, а навколо — 200 тисяч вати, українофобів чи в кращому разі — байдужої до України пролетарської біомаси. Це їхні слова. І результати місцевих виборів на Донбасі показали, що рано там святкувати перемогу. Тому я проти ура-патріотизму, порожніх слів про соборність, якщо ми хочемо вирішити проблему — спочатку слід визнати факт її наявності, саме від встановлення точного діагнозу починається успішне лікування.

«БУДЬ-ЯКИЙ КОРДОН Є АБСУРДОМ»

— Продовжуючи тему. Днями у Харкові відбулися міжнародні дебати культурних діячів щодо ситуації в Україні. Серед інших гостей туди запросили відому луганську поетку Олену Заславську, авторку низки пропагандистських «новоросійських» текстів, активну прихильницю «ЛНР». Як гадаєш — чи на часі такий діалог? Чи має він перспективу? Чи було б персонально тобі про що поговорити із Заславською чи з кимось із її однодумців?

— Це нонсенс, що у нас досі не розірвані дипломатичні відносини з Росією, що не впроваджено візовий режим, що наше телебачення демонструє московських співаків і серіали, а в наші міста приїздять псевдоінтелектуали, яким ми даємо платформу для виступу. Свобода слова не надає право говорити божевільним, геополітичним маніякам і купленим пропагандистам. Заславську просто не треба було впускати в Україну — хай собі «віщає» в ефірі квазі-республік, хай там собі хоч кіл на голові теше, а сюди — зась. Треба вже навчитися поважати себе і припинити запрошувати на наші сцени людей, які нас же й обпльовують і принижують. У своїй хаті — своя правда.

У книжці «Карбід» велику роль відіграє кордон. Напевно, це поняття дуже важливе для цілої сучасної української літератури. А що для тебе прикордонність, транскордонність?

— Я написав роман про кордон, що існує у нас в голові. І про той, що проходить землею у вигляді колючого дроту, і про потреби мати візу для його перетину. Я виріс за 10 кілометрів від границі з Угорщиною і за 15 — з Румунією. Об’їздив понад тридцять країн і пересвідчився, що переважно після кордону нічого не змінюється. Це добре видно зараз у ЄС: їдеш автівкою, жодної різниці не помічаєш, аж раптом джіпіес-навігатор повідомляє тобі, що ти перетнув кордон якоїсь країни.  Так і в «Карбіді»: один із героїв рибалить на Тисі, яка є українсько-угорським кордоном, і щоб зробити прикрість сусідам, закидає спінінг подалі, на угорський бік течії, щоб ловити угорську рибу, свою ж патріотично залишаючи живою. Абсурд? Так і будь-який кордон є абсурдом, вигадкою.

На твій роман є різні відгуки. Зокрема, декому здається, що він дуже скептичний, іронічний, а декому — що, навпаки, ідеалістично-наївний. А як вважаєш ти сам? І яка з цих форм сприйняття дійсності, цих настроїв тобі ближче, плідніша в творчому сенсі?

— Я намагався написати роман, у дусі якого відчувалася б авантюрність XVIII століття, зв’язок із «Кандідом» Вольтера. Мені хотілося, щоб читачі багато сміялися, але щоб сміх цей водночас був критичним, мав терапевтичну функцію — і щоб в абсурдизмі ми впізнавали своє життя, свої міста. Сміх лікує, і часом добре глянути на себе збоку, щоб у майбутньому виправитися. Найкращою реакцією на книжку я вважаю великий знак запитання, коли читачі, критики після прочитання ще кілька днів живуть книжкою, коли роман «не відпускає», коли вони пишуть мені в соцмережах і запитують, що ж буде далі з головними персонажами, чи напишу я продовження, чи вийде «Карбід-2»?

Над чим зараз працюєш? Яких книжкових новинок чекати найближчим часом від Андрія Любки?

— Увесь жовтень я провів на письменницькій резиденції у Швеції, на острові Готланд. Там дописав нову книжку, що вийде наступного року — «Кімната для печалі». Це буде збірка з п’ятнадцяти сюжетних оповідань. Вони не пов’язані між собою, але книжку цю можна вважати й романом, якщо прийняти тезу, що головний герой цього роману — самотність. У цій книжці справді буде багато печалі, самотності, розлуки і світлого спокою. Мабуть, це буде найліричніша моя книжка. А ще за зиму хочу перекласти книжку сербського письменника Срджана Валяревіча «Комо» про війну в Югославію і спробу від цієї війни втекти: у творчість, в алкоголь, в іншу країну.

Сторінка, на якій вийде це інтерв’ю, зветься «Українці — читайте!» Тож пропоную порекомендувати українцям щось почитати. Якусь книжку або кілька, які останнім часом справили на тебе враження.

— Я хочу порадити читачам три книжки, за які можу ручитися. Перша — це збірка найкращого українського есеїста Олександра Бойченка «Більше/Менше», віртуозне поєднання гумору, філософії і блискучого стилю. Друга — це «Цісар Америки» австрійського письменника Мартіна Поллака, яка розповідає про перших переселенців із Західної України в обидві Америки. І нарешті остання позиція — це «Повернення в Царгород», найбільший інтелектуальний виклик 2015 року, книжка про фундамент нашої ментальності, про те, скільки сходу у нас в голові, і чому ми з нього так хочемо втекти на Захід. У нормальніших країнах такі книжки готують університети й Академія наук, бо йдеться про грандіозний пласт інформації, фактично це спроба змінити інтелектуальний дискурс в країні, розпочати широку суспільну дискусію на десятиліття. І в «Поверненні..» є те, за що люблю книжки найбільше — знак запитання, бо після неї хочеться розвивати тему далі, заглиблюватися в деталі, шукати нові праці на цю тематику.

Олег Коцарев, газета “День”